Олексій СТРИЖАК

СЕРБИ Й УКРАЇНА

 

На одній із численних карт, дода-них до знаменитого „Керівництва з географії" (його нерідко звуть і про-сто „Географія") александрійського вченого II ст.н.е. Клавдія Птолемея, поряд із багатьма іншими народами тогочасної Євразії було подано між Кавказом та Каспієм і сербів.Видат­ний учений, умістивши в центрі Всесвіту Землю та примусивши на­вколо неї „кружляти" понад тисячу видимих на той час зірок, зробив спробу описати й графічно зобразити частину відомої земної поверхні, прив'язавши до неї чимало топо- та етнографічних об'єктів.

До сьогодні у науці точаться жваві дискусії навколо праці Птолемея. Американський астроном Роберт Ньютон у виданій 1985 року в Москві праці „Злочин Клавдія Птолемея" за­значав, що більшість, насамперед ас­трономічних, спостережень Птолемея „підроблено", а основні досягнення античної науки викладено в його „Альмагесті" (так араби переробили на свій лад назву Птолемеєвої „Ве­ликої математичної побудови астро­номії в 13 книгах") неповно й не­об'єктивно, у вигідному для автора світлі. Аналогічні оцінки неодноразо­во звучали й щодо його „Географії" та інших творів.

І хоч ми не поділяємо цих крайніх оцінок, все ж хочемо критично погля­нути на деякі з Птолемеєвих побудов, насамперед картографічного плану. Природа його „містифікацій" і прора-хунків пояснюється рівнем тогочасної науки, нерідко фантастичними уявлен­нями південців про жителів і природні умови неблизької півночі. До того ж тодішні методи картографування грунтувалися на сумнівних виправ­леннях, проведених самим Птолемеєм у математичних побудовах поперед­ньої доби. Страждала приблизністю й інформація про картографовані об'єкти, особливо віддалені. Важли­вим поштовхом до вимушених фаль­сифікацій була також значна ди­наміка етнічної, а отже, й етномовної ситуації в Євразії напередодні вели­кого переселення народів.

Усе це, треба гадати, позначалося й на локалізації, а отже, й інтерпретації Птолемеєвих сербів, вивчення яких проллє яскраве світло також на мовно-історичні процеси в Східній Європі про­тягом останніх двох тисячоліть.

Схоже на те, що видатний антич­ний географ чи хтось із його послідовників без достатніх на те під­став умістив це плем'я задалеко на сході, як на сучасні уявлення, — в Дегестані, хоч, загалом кажучи, якісь причини для цього в нього були.

Так, зокрема, доводиться інтерпре­тувати його карту Tabula Asiae П", опубліковану в Західній Європі 1542 p., на якій плем'я Sirbi вміщено між p. Pa (латинська Rha — Волга) й таємничим Удоном (графічно Vdon), що нібито впадав до Каспійсь­кого (за тодішньою традицією, — Гірканського) моря.

Серед інших племен, які нібито тяжіли до Волго-Каспійської системи, зокрема десь у районі сучасного Де-рбента, згадуються і явно не там­тешні герри (Gerri; їх подано за су­часним прочитанням, на південний схід від сербів поблизу моря), якісь Arbali (закавказькі албанці чи хибно транскрибовані Ar-vali? Порівняйте в сучасній Югославії c.Vale), потім фантасмагоричні амазонки (північні­ше сербів, неподалік Волги; це до сьогодні дискусійне плем'я вже для Геродота було легендарним), штучно орієнталізовані (тобто „усхіднені") меланхлени, покладені поряд з реаль­ним, але хибно зображеним у Повол­жі Мітрідатовим регіоном.

Проблематичність такого прив'язу­вання вказаних об'єктів до найбільшої ріки колишньої Сарматії очевидна. Це видно хоч би з того, що жоден з відомих Мітрідатів, як іменувався ряд боспорських, понтій-ських і парфянських царів, не володів землями в посушливому чи навіть напівпустельному Нижньому (як і Середньому та Верхньому) Надволжі. Інща справа — Боспор Кіммерійсь­кий, як називалася колись Керченсь­ка протока, а також благословенна Тамань (порівняйте сербськохорватсь-ке таман — темний) з багатющою Кубанню, з одного боку, й золотою південно-східною Припонтидою, — з другого. Саме тут, як і в Тавриці, вписав в історію свої імена ряд Мітрідатів, добре відомих трагічністю нерівної боротьби з римськими завой­овниками та нестабільністю стосунків із сарматами, меотами, роксоланами, ревксиналами та іншими племенами циркумпонтійського світу.

Отже, якщо поставити „Мітрідатів регіон" Птолемея на належне йому місце, тобто ототожнити його з Бос-порським царством із столицею в місті Пантикапей (Керч), з яким, се­ред інших, пов'язана діяльність Мітрідата VI Євпатора (це на його честь було названо кримську Євпато­рію) чи Мітрідата VIII (помер 68 р.н.е.), то разом з тим доведеться перемістити й амазонок, котрі, за Ге­родотом, уперше на європейському березі висадилися неподалік м. Крем-ни над Меотидою (тепер Азовське море). Десь тут-таки, твердить „бать­ко історії", вони й припинили своє існування як окремий людський ко-лектив, пов'язавши свою долю зі скіфським юнацтвом та започаткував-ши савроматський народ, на базі яко-го виникли пізніші сармати.

У тій же географічній зоні, але далі на північ, треба шукати й ме-ланхленів ("чорновдягнених"), яких сучасні вчені пов'язують то з Черні­говом, то з Воронежем (адже вороний — це теж чорний).

Поступово черга доходить і до сербів, які становлять одну з ланок цього етнічного ланцюжка; їх цілком закономірно розміщує на Тамані, власне південніше понизів'я Кубані, поблизу співзвучних Suruba — й Sibriapa, відомий мовознавець О. Трубачов (див. його: Лингвисти­ческая периферия древнейшего сла­вянства: Индоевропейцы в Северном Причерноморье // Вопросы языкозна­ния.— 1977.— № 6.— С.15).

На цьому фоні, зрозуміло, що й Птолемеєві герри є не що інше, як герри Геродота, яких „батько історії" розміщував у районі царськоскіфських курганів Північного Надчорномор'я.

Якщо це так, то й уже відомий нам Vdon є не що інше як російський Дон або знаменитий Дін українських пісень і народних дум, канонізований у такій формі генієм Т. Шевченка.

Схоже на те, що Птолемей (або його спадкоємець-картограф) кори­стувався матеріалами, де фігурував і Танаїс, як називали Дін за скіфської доби, і Донъ (як його стали звати після сарматської колонізації). Так, з нашого погляду, прояснюється одна з білих плям Птолемеєвої (чи пост-Птолемеєвої) картографії, виниклих на базі дезідентифікації річки, назва якої пережила динаміку Донъ (звідки „У Донъ", графічно Vdon) > Дін.

Запропонована надкубанська ло­калізація сербів, котрим судилося звідти виемігрувати, не могла не бути пов'язаною з Доном, у басейні якого здавна фіксувався й один із водотоків під назвою Хорватос.

Забігаючи трохи вперед, наведемо тут думку одного з найвидатніших славістів XIX ст., П.Шафарика, сто­совно проблем, які нас цікавлять. „Заслуговує на особливу увагу, — пише він, — що ім'я сербів, котре тепер носять деякі відгалуження слов'янського племені, які живуть у верхній і нижній Лужиці (в оригіналі: "в Лузаціи." — О.О, на нижньому (очевидно, краще „серед­ньому". — О.С.) Дунаї й Саві, в колишньому Іллірику, було перед тим спільним або для всіх народів цього племені, або ж, у крайньому разі, для їхньої більшості. Ім'я це зберег­лося від найдавнішої старовини: ще з Плінія (79 р.н.е.) і в Птолемея (бл. 175 р.) знаходимо його в цій корінній, своєземній формі, які, серед інших народів, згадують і сербів між Волгою, Меотійським м[орем] і До­ном... Більше в жодному стародавньо­му джерелі не зустрічаємо імені слов'ян, принаймні такого чистого, такого вочевидь ясного, в зв'язку з чим ніяк не можна сумніватися в його старожитності" (Шафарик П.И. Славянские древности. — М., 1837. - Т.1.— Кн.1.— С. 169-170).

Відійшовши, очевидно, в IV ст. рівнобіжно з гуннами, сарматами та ін. племенами Надмеотиддя в західному напрямі, серби протягом V-VI ст. стають відомими в межиріччі Лаби (Ельби) й Сали (Заале) як одне з найзахідніших слов'янських пле­мен, поряд з ободричами, вільцями, лужичами, мільчанами тощо. (Див.: Atlas zur Ceschichte.— Gotha; Leipzig, 1976.— Band 1.— S.20). Інша частина сербського племені пішла за Дунай, де вона стане документально відомою трохи пізніше. Це була, на думку О.М.Трубачова, реконкіста, тобто відвоювання своєї ж слов'янської пра­батьківщини, яку цей автор шукає на середньому Дунаї»

Тривале перебування сербів під сильним іранським, грецьким, роман­ським, фрако-іллірійським, кельтсь­ким, а їхніх полабських родичів ще й германським, інослов'якським та іншими впливами наклало на їхні мо­ви значний відбиток, який позначився й на їхньому етноніміконі (сукуп­ності етнічних назв). Так, що сто­сується полабських сербів, вони ж тепер (сербо) лужичани, то їх фіксують ранньосередньовічні пам'ят­ки у формах: Serviti або Cerveti .(IV ст.н.е.); Surbii (VII ст.), Suurbi (VIII ст.); Sorabi, Siurbi, або Surbi, чи Surpe та Surfe; Sarove; Soavi, замість Sorav (IX ст.), й под. У без­посередніх сусідів-німців вони відомі ще під назвою венедів, а найчастіше — сорбів (Sorben), хоч середньовічні автори зрідка іменували їх ще й гун­нами та сарматами, переносячи зозла назви тих тимчасових військово-політичних угруповань, до яких ви­мушено належали серби, в систему етнонімії. Земля полабських сербів, за П.Й.Шафариком, у тих же пам'ят­ках звалася ще: Sirbia (933 p.; пор.Птолемеєві Sirbi), Zurba (1040 p.; пригадаймо Трубачових Suruba на Кубані), Zribia (XI ст.; Sibriapa була відомою на Передкавказзі), Zwur-belant (1136 p.; -iant тут із нім. Land — земля); provincia Sarbiensis (XI-XII ст.) та ін.

Самі ж себе серболужичани звуть сербами (один Serb, збірне — Serbjo), а свою мову сербською або, спрощено, — серською. Інші слов'яни називають їх ще лужичанами (за ім'ям країни, де вони поселилися), а їхню мову ділять на два діалекти — верхньо- й нижньолужицький, на основі яких виникли дві відповід­но,літературні мови. Тут не можемо ще раз не підкреслити, що одним із варіантів назви мови серболужичан є „серська". Річ у тому, що в глибоку давнину сербів деякі античні пись­менники звали ще спрощено (?) Serri, наприклад, відомий римський вчений і державний діяч Пліній Старший (23 чи 24 — 79 рр.н.е.) у контексті, де слідом за цим варіантом ішло озна­чення Cephalotomi, транскрибоване з грецького kе о — головорізи. Це дало О.М.Трубачову привід пов'язувати форму Sirbi з індоарійським словом siras — голова (принаймні за уяв­ленням жителів Азовонадчорномор'я).

Свою ж чисто наукову етимологію він будує, ув'язуючи між собою на­зви і сербів, і хорватів, що пройшли поряд через усю свою історію, як два брати-близнюки.

Річ у тому, що у водозборі Азов­ського моря, власне, в басейні Дону-Танаїсу, крім сербів, жили й хорвати, про що свідчить не тільки згадана вище ріка Хорватос, але й схожі місцеві імена людей.

Відповідаючи скептикам, які сумнівалися в „ідентичності" антич­них сербів із сучасними і називали такий збіг назв „випадковим", О.М.Трубачов писав:„Чому... тоді за­одно не вважати "випадковою" й вра­жаючу схожість іншого слов'янського етноніма... Xъrvati з іменем власним (Танаїсь, ІІ-ІП ст. н.е.)... Чи не за­багато випадковостей? Явно іранське ім'я... (пор. авестійське haurvatat — цілісність...) не зустрічається... ніде на захід від Танаїсу)". Те саме зна­чення вчений вбачає й у слові, порівнюючи його з давньоіндійським sarva — цілий, весь (перехід s > h — типове явище для іранських мов, які виділилися з індоарійської). До висновків, що назви сербів і хорватів взаємопов'язані, приходили й деякі інші вчені, хоч їхня аргументація й була зовсім інакшою.

Та чи тільки в басейні Дону-Та-наїсу й Меотиди-Азов'я жили в дав­нину серби й хорвати?

До карти, приписуваної Птолемею, додано список поселень, серед яких нашу увагу привертають нез'ясовані ще Sarum, Serimum і Sarbacum, більш відомі українським читачам як Cap, Серім і Сарбак (Сарвак).

Можливо, найлегше серед них піддається поясненню остання назва. Це випливає з того, що форми із компонентом Sarb, як це видно з вище наведеного словосполучення provincia Sarbiensis, тобто сербська провінція, добре відомі на сербсько-лужицькій території, а стосовно суфіксальної частини — й на сербсь­кохорватській. Ідеться про зближення його з назвою поселення Srbac, ви-

явленого в районі Дервента, що на­лежить до республіки Боснія й Гер­цеговина у Югославії.

До речі, чи немає часом історич­ного зв'язку між югославським Де-рвентом і надкаспійським Дербентом, мимо якого проходили шляхи, що ве­ли на Закавказзя й Середній Схід?

Srbac Боснії й Герцеговини (а заодно і його відповідник, Птолемеїв Sarbac um (перекладається українською мовою як сербець, тобто невеликий серб, і може розглядатися своєрідним проти­ставленням до якогось просто серба. Як не дивно, але й у сучасній югославській топонімії, і в топонімній системі старо­давньої Сарматії такі протиставлення зафіксовано. У СФРЮ це назва насе­леного пункту Srb, засвідченого в Хор­ватії (Srb Srbac). Що ж до сармат­ської топонімії II ст.н.е., то ми вбачаємо в парі Sarbac (серб — сербець).

Адже Птолемеїв Sarum є не що інше як „спрощений" варіант первин­ного *Sarbum. Про можливість такого перетворення говорить, наприклад, уже згадане нами серболужицьке Sarove, похідне від *Sarbowe сер-бове, або по-сучасному — серби (та сама словотвірна модель, що й в ар­хаїчних східнослов'янських етноні­мах: жидове — євреї, козарове — хозари, ляхове — поляки, русоверуси та ін.).

Утрата губного приголосного звука, співвідносного з v, відбулася, треба гадати, й у назві Serimum. Це своєрідна паралель до знайомого нам Serri, вживаного Плінієм Старшим замість *Serbi, та мова серська — із сербська: У сербськохорватській мові відомою є також заміна одного носо­вого приголосного (п — укр. н) іншим (т - укр. м). Що це так, видно на прикладі з тієї самої мови: песма (в „ікавштині" має бути пісма) — українське - пісня.

Де ж шукати аналізовані Cap, Серім і Сарбак (Сарвак)? Птолемей у своїй „Географії" так відповідає на це питання: „По ріці Борисфен: Аза-гарій (Азазарій) ) 56° —50°31', Cap 56°—50°15', Серім 57°—50°, Метрополь 56°30'— 49°30', Ольвія, або Бо-рисфен, 57°—49°... По рукаву... Бо-рисфена: Ліїн город 54°—50° 15', Сар-бак (Сарвак) 55°—50°, Ніосс 56° -49°40'.

З усіх названих тут наддніпрянсь­ких поселень початку нової ери тепер абсолютно надійно локалізується ли­ше одна Ольвія (біля с.Парутиного Очаківського р-ну на Миколаївщині). Із значною долею ймовірності ото­тожнюють і Метрополь з городищем поблизу м.Кам'янки-Дніпровської на Запоріжжі. Що ж до Сару й Серіму, то їх логічно треба шукати десь далі на північ.

Можна також із значною долею ймовірності припустити, що кожне з наведених К.Птолемеем поселень бу­ло на той час своєрідним центром певної етнічної колонізації (на півдні — грецької, римської чи змішаної зі скіфською, сарматською та іншою). Що ж до поселень із назвами на Сер(б)- Сар(б)-, то тут траба гадати, переважали носії слов'янської, насам­перед тогочасної сербської або й хор­ватської мов. Залишається нез'ясова-ним, наприклад, коли і як виникла назва р.Хорватки (найменування річок зберігається дуже довго), вона ж Ховратка (-адка), що перетинає однойменне село на Васильківщині (недалеко від Києві) й упадає до Стугни, правої притоки Дніпра.

Розміщення Птолемеєвих міст, за­значає відомий український історик та археолог М.Ю.Брайчевський, под­ано дуже точно — за градусами (й мінутами інколи) довготи й широти. І коли б цим свідченням „можна було довіряти, локалізація згаданих пунк­тів не викликала б жодних труднощів і в такому разі на місці Києва дове­лося б поставити Сар, яклй, згідно з твердженням географа, знаходився при перетині паралелі 5"15' і течії Дніпра. Але, на жаль, цифри ці не мають з дійсністю нічого спільного... Безперечно, "Географія" Птолемея є дуже цінним джерелом; не слід лише вимагати від неї більше того, що вона може дати" (Брайчевський М.Ю. Коли і як виник Київ.— К., 1963.— С.51-52).

І все ж, незважаючи на свій скеп­сис, проникливому вченому важко розстатися з заповітною мрією роз­шукати в темряві віків хоч якусь указівку історичних, фольклорних та інших джерел на глибинне коріння (добре засвідчене археологічно) ук­раїнської столиці, тим більше що, ви­являється, інтригуюче ім'я Cap носив також один герой стародавнього північноєвропейського епосу, пред­ставник племені росомонів (цю етнічну назву, що взяла участь у формуванні етноніму Русь, пов'язу­ють з назвою річки Росі, верхня ча­стина водозбору якої межує з басей­ном ріки Стугни, серед приток котрої є й річка Хорватка).

Росомонів добре знає гото-алансь-кий історик Йордан, який жив у VI ст.н.е., а в своїй праці „Про по­ходження та історію готів" змальовує й події IV ст., коли „вождь готів Германаріх, замислившись "з приво­ду приходу гуннів" (375 р.н.е.), „в гніві за підступну втечу однієї жінки з цього (росомонського. — О.С.) на­роду, що прозивалася Сунільда (вона ж Сванхільда. — О.С.), від чо­ловіка", наказав її прив'язати до ди­ких коней і розірвати на частини. За це брати Сванхільди Cap і Амій (ім'я останнього нагадує назву м.Амадоки, розміщеного, за Птолемеем, по сусідству з м. Саром) „проткнули Германаріху (цей антропонім роз­шифровується, як "правитель гер­манців".— О.С.) бік мечем".

Сам же Сванхільдин чоловік — ро-сомон утік від готів до гуннів. Цікаво, що практично всі згадані тут народи першої половини І тис.н.е. знайшли своє відбиття в гідронімії Східної Європи. Крім сербів і хор­ватів, до яких ми будемо повертатися ще неодноразово, варто назвати сар-матів (р.Сарматка є в гідроніміконі бас.Міусу, що належить до водозбору Меотиди, назва якої походить від етнічного імені меотів). Водотік Ро-сомоновку виявлено аж у системі до-

пливів однієї з рік верхньої Оки, куди, очевидно, відійшла частина на­селення Середньої Наддніпрянщини. Річка Готища належить до лівобережного Надприп'яття, де вона плине паралельно з Вислицею; а готи до Дніпра ішли з берегів Вісли. Що ж до гуннів, то вони лишили, оче­видно, по собі найменування водойми Гунище, зафіксованої в колишньому Переяславському повіті (за Птоле­меем, гунни в II ст.н.е. жили на території суч.Лівобережної України).

Та не тільки етнічні назви доби, що передувала великому переселенню народів, зберігає мова української землі, вона так чи інакше тримає в собі й імена багатьох персонажів місцевої праісторії.

Річ у тому, що германське ім'я Сванхільда є не що інше, як пере­клад росомонського антропоніму Либідь, котрий М.Ю.Брайчевський пов'язує з німецьким Schwan, англійським swan і датським svane — лебідь. Ім'я ж Либеді — Лебеді сьо­годні відоме в усьому світі в зв'язку з відзначенням 1500-ліття Києва, за­снованого, за літописом, її братами Києм, Щеком і Хоривом.

Указаний випадок із Сванхільдою (Либіддю), за М.Ю.Брайчевським, варіюється й у скандінавськійВол-сунга-сазі", народноепічному творі, де ця особа виступає дочкою Йонака, ім'я якого пов'язують із слов'янським (українським) словом юнак (у серб-ськохорватській мові јунак — це ге­рой, молодець). Йонак, крім того, мав трьох синів Хамді(ра), Серлі та Ерпа; з яких ім'я першого пов'язують з німецьким Hammer — молот (у нього вкладено ту саму „ідею", що й у слово Кий: корінь, належний і дієслову кувати). Третій антропонім (Ерп) віддалено нагадує ім'я Хорива.

Що ж до слова Серлі, то воно заслуговує на окрему увагу. Як твер­дить сага, Сванхільда, видана за Йормунрека (перекручене Герма-наріх) і запідозрена в невірності, бу­ла розтоптана, за наказом свого во­лодаря, кіньми. За це Германаріхові

Сванхільдині брати відсікли руки (виконавець Хамдір) і ноги (Серлі; ім'я походить від Плінієвого етноніма Serri серби(н); r l у наслідок десиміляції; до речі, змішування цих плавних звуків — типове явище для ряду мов).

Уже М.Ю.Брайчевський відзначив спорідненість власних імен (resp. гео­графічних назв) із компонентом Сар-//Сер-, не наважившись, однак, за­пропонувати їхню етимологію. А вола напрошується сама.

Як відзначалося, Cap і Сарбак є структурнофонетичними похідними від Srb — серб, а Серлі (із Serri Серім) *Serbin від менш деформова­них (у плані вокалізму) їхніх слов'янських паралелей. Увесь фоль­клорно-історичний фон цого онома-стичного комплексу свідчить про глибинний зв'язок сербів і росів-ро-сомонів: чоловіком Сванхільди-ЛибедіЮнаківни" був росомон, а братом — Серлі (тут, до речі, можлива та­кож етимологія: Serlil від Serbji).

Якщо міста Серім і Cap було за­сновано, за Птолемеем, над Дніпром-Борисфеном, то де шукати Сарбак? Його видатний александрійський гео­граф уміщує над „рукавом" цієї ріки, під яким, судячи з його карт, треба розуміти сучасний Південний Буг. До речі, саме сюди в Надбужжя, за О.М.Трубачовим, ішов сильний серб­ський етнічний потік із Тамані, через Керченську протоку, степовий Крим і Перекоп. Далі Надбужжям і Наддніпрянщиною він закономірно виходив у басейни як Дністра, так і Прип'яті та суміжних територій.

Не дивно, що на цій трасі є чимало географічних назв, похідних від слова серб (рідше хорват). Деякі з них мог­ли виникнути й досить пізно. Йдеться про найменування, пов'язані з так званою Новою Сербією, адміністра­тивно-територіальною одиницею на Правобережній Україні, створеною 1752 р. царським урядом на базі сер­бсько-угорських переселенців під керівництвом полковника І.С.Хорвата з колишньої Австрії, а також із

Слов'яно-Сербією, заснованою через рік на частині сучасних Луганщини, Донеччини й Полтавщини на основі сербських військових загонів, очоле­них полковником Р.Прерадовичем та І. Шевичем.

Але є також цілий ряд назв річок, населених пунктів цієї групи, які да­туються часами значно давнішими.

Маємо на увазі найменування р.Сербень, або Сербии, правого до­пливу р.Ворони, яка за допомогою річок Бистриці-Надвірнянської й про­сто Бистриці справа котить свої води до Дністра на Івано-Франківщині. Цей гідронім, очевидно, вказує на тих сербів (чи одного з них), що проходили тут на шляху до т.зв. Білої Сербії й, за словами візантій­ського імператора X ст. Константина Багрянородного (Порфирогенета), тривалий час (принаймні до VII ст.) жили в країні „Бойки". Вітчизняній же історіографії більш відомі (білі) хорвати, яких знає ще автор „Повісті временних літ" у ролі то против­ників, то союзників Володимира Свя­тославовича (помер 15.VII.1015 p.), хрестителя Русі.

Зарубіжні видання картографують білих хорватів над верхнім Дністром, біля витоків Пруту й порівняно не­далеко від джерел Тиси, датуючи їхнє перебування тут VII-VIII ст., що, мабуть, не зовсім точно: пол­абські серби й хорвати, яким нале­жало пройти звідси далеко на захід, досягли берегів Лаби й Сали не пізніше VI ст. Отже, в Карпатах вони повинні були бути приблизно в V ст.

Очевидно, з перебуванням сербів у Поліссі пов'язане виникнення на Жи­томирщині таких назв населених пунктів, як Серби, Сербинівка, Сер-бо-Слобідка та ін., хоч установити точно, коли вони тут з'явилися, поки що важко. Легше дійти висновку, що місцева система власних гео­графічних назв, маючи глибоке коріння, разом з тим указує на помітні номінативні, а часом і ширші мовні зв'язки із сербськохорватським та серболужицьким світом.

Щоб не бути гоослівними, вкажемо хоч би на те, що, здається, тільки в Югославії є точний відповідник назві Житомира. Ідеться про хорватський Zitomir.

Учені вже давно б'ються над з'ясу­ванням походження найменування літописного Вручии, тобто сучасного Овруча тієї самої області. А воно дуже легко пояснюється із те­перішнього сербськохорватського вруhu — гарячий (чи не вказує воно на наявність десь тут у Поліссі га­рячих джерел?). Поліський Малин дублює Malin у тій же Хорватії. Своїх родичів у Югославії мають імена житомирських сіл Болярка, Ба-раші, Радичі, київського міста Білої Церкви (до речі, в СФРЮ є також свій Kijev, дві Kijevci, п'ять поселень під назвою Kijevo, одні Kijani й под.), подільського міста Вінниці, львівського Галича, карпатської Чор-ногори і т.ін. Та не тільки власні географічні назви України мають сотні своїх відповідників над Адріатикою, не менше відповідників є і в загальних словах української мови. Ми ж наведемо лише кілька прикладів. Так, слово гуня (за М.Фасмером — сіряк), очевидно, пройшло той же історичний маршрут, що й самі серби та хорвати. Є воно в нас і в них (у формі гунь), у наших „сусідів росіян і словаків, потім у чехів, поляків, словенців і болгарів. Воно є запозиченням із дав­ньоіранської мови. Пригадаймо ще слово хорвати. Місцем слов'яно-іранських контактів, найімовірніше, був азово-чорноморський регіон.

Розійшовшись, серби, сорби й роси (росомони — це германізований витвір того самого кореня) розвива­лися кожен по-своєму. Майбутні ук­раїнці, наприклад, — у тісному взаємозв'язку з поляками, білоруса­ми й росіянами. Але сліди сербо-сор-бо-роських взаємостосунків прогляда­ють до сьогодні в лексиці, фонетиці, граматиці.

Вабити (у цьому спільному для ук­раїнців, сербів і хорватів слові при-

вертає увагу непом якшеність приго­лосних перед и), важити (мати вагу), ватра (вогонь), видра, вилиця (у сер-бськохорватській, власне, вилицарос.челюсть), вишня, гай, ґазда, гас­нути, гинути, голота, гуска, дихати, дід (лише в так званій „ікавштині" дид, в інших говорах дед), (без при­глушення останнього приголосного, також важливо, що в обох мовах клична форма — друже), жвакати, заскочити (оточити), збірка (збирка, зван (як в українському: „Хто зван, той і пан"), злочин, квочка, кила (грижа), комин, корисна (корисна; привертає увагу спрощення групи приголосних стн > сн), крин (діалект­не лілія), крок, лагодити, лаяти, ли­ко, людство, люлька, масна (у серб-ськохорватській наголос на першому складі; однак, спрощення стн > сн для обох мов обов'язкові), мливо, мо­чар, муляти, напад, наступ, нема (знову наголошення й тривалість го­лосних відмінні, але структура слова загалом тотожна, отже, слово виник­ло ще до роз'єднання відповідних на­родів), неук, нужник, обрис, окраяти, онде (там), очі (графічно очи), паша (пасовисько), плахта (скатертина), плетиво, плинути, пльунути (плуну-ти), послуга, праля, пузо (сербсько-хорватські словники дають лише пу-зити — повзати, яке проливає світло не тільки на етимологію українського іменника, але й на ті закономірності, завдяки яким він виник), сало, себе (читається без пом'якшення приго­лосних), сирник (сирник — рос.ват­рушка), слина, снага, сукня, тин, тло (в обох мовах — до тла), торба, туга, хтів (у сербськохорв. хтио; привертає увагу альтернативне розв'язання про­блеми оформлення фіналів слова, розвиток якої на початках, очевидно, йшов в одному напрямі), улучити, ціль (циль), чин (дія), шия, шкоди­ти, ярина (јарина) — ось лише не­значна частина тих слів, які й за своєю вимовою, й за місцем наголосу (крім указаних випадків), і за зна­ченням дуже близькі, якщо не то­тожні, в обох мовах. Ще більше, звичайно, в них таких слів, що різняться всіма цими характеристиками, як і неповторних, оригінальних лексем.

Понад дюжину однотипних фоне­тичних, морфологічних та інших мов­них особливостей нарахував у зіставлюваних мовах один мовозна­вець. Ряд мовних рис об'єднує між собою українську, білоруську, сербсь-кохорватську й серболужицьку мови. Безперечно, чимало є особливостей, які поширюються й на інші мови.

Можливо, до найважливіших і до­сить несподіваних знахідок на цьому фоні належить виявлення в Білорусії гідроніма Сорбля, як називається права притока р.Бродні, що справа вливається до Березини, правобічного допливу Дніпра (між іншим, існує здогад, що Березина — це народно-етимологічна видозміна слова Борис-фен). До найбільш переконливих ети-мологій назви Сорбля належить перш за все та, яка виводить її із Sorbja — сербська, тобто належна сорбам, а сорбами, як уже відзначалося, ще й дотепер німці називають серболу-жичан.

Територія, що прилягає до водо­збору Сорблі, гадаємо, в минулому дозаселювалася з території сучасної України, про що свідчать такі гідроніми Надберезиння, як Рославка (пор.р.Рославка бас.Росі й с.Росла-вичі поблизу вже відомої нам підкиївської Хорватки), Сана (пере­кликається з назвою р.Сян, польське San, у сточищі Вісли, де поширені й надсянські говори української мови), Гутнівка (рос.Гутнивка з типовим ук­раїнським суфіксом), Бруч (без­афіксний паралелізм до дністрянсько­го Збруча); Дулеба й Дулібка (власне, Дулябка, вона ж Дулябня) — похідні від назви племені дулібів, яких київський літописець ставив в один ряд із бужанами й волинянами, нащадки котрих увійшли до складу української народності, тощо.

У районі, що тяжіє до Сорблі, протікає й р.Сава (між нею й Саною плине один лиш Самостав; пор.укр. став — ставок), що повторює в таємничий спосіб у Білорусії югославську Саву, притоку Дунаю. Ми не можемо сьогодні відповісти на питання, як і коли склалися такі цікаві гідронімійні мікросистеми. Однак з певністю мож­на твердити, що за ними ховаються глибинні взаємозв'язки народів відповідних регіонів.

У захоплюючій праці Ференца Ше­бека „Варіації на тему однієї плане­ти", опублікованій видавництвом „Корвина" (Будапешт, 1972), чи­таємо про столицю серболужичанБудишин (нім.Ваигеп): „Місто це -своєрідний етнографічний курйоз. Ко­лись у тих краях поселилося слов'ян­ське плем'я, яке аж до наших днів у суцільному морі навколишнього німецького населення зберегло свою мову й звичаї. Бауценські вулиці — невичерпне джерело для приїжджого - їхні назви, вивіски над магазинами написані двома мовами — німецькою й схожою на українську — лу­жицькою.

Романтичний масив бауценської фортеці зухвало нависає над крутим берегом Шпреє. Численні війни май­же не зачепили його".

Серболужицька мова тепер нале­жить до західнослов'янських, українська до східнослов'янських. Од­нак, на думку спеціалістів, між ними є багато спільного в генезі, що підтвердив нещодавно опублікований перший випуск Загальнослов'янського лінгвістичного атласу, присвячений долі праслов'янського голосного є (ятя). Тільки в українців, білорусів, сорбів, сербів і хорватів фіксується —мо //-mo/s/ у дієсловах типу на­шого робимо, ходимо й под.Особливо вражаючим є. острівний характер ба­гатьох рис у Лужиці й на Україні.

У плані українсько-лужицьких мов­них зв'язків і паралелей дуже важливим є спостереження сучасного серболужицького мовознавця Х.Шус-тера-Шевця над так званим заміщу-вальним подовженням голосних о, e, пов'язуваним із занепадом редукова­них ъ, ь чергуванням e — і, о — і (останнє в деяких поліських, закар­патських та ін. говірках української мови виступає як чергування о — у у відкритих і закритих складах. Ви­являється, що на берегах Шпреє у верхньолужицькому діалекті (від­повідно й у літературній мові) іменник nos (вимовляється як довге нус) у родовому відмінку чергується зі словоформою nosa, тобто так само, як і на берегах Прип'яті чи Тиси, де колись пройшли нащадки Птоло-меєвих сербів//сорбів. Те саме спо­стерігаємо й у словах wos (віз) — wosa (воза), med (мед) - medu тощо. Виявлення однотипних рис у двох споріднених, але віддалених і відірваних одна від одної мов, які вже не контактують між собою про-тдягом цілого півтора тисячоліття, дало підставу цьому авторові ввести в науковий обіг поняття праверхньо-лужицької та праукраїнської мов, датованих, як мінімум, часом виник­нення Києва.

Отже, порівняльно-історичне вив­чення українсько-сербськохорватсько-сорбських мовних взаємозв'язків і особливостей важко переоцінити. Во­но нас вводить в незмірні і таємничі глибини слов'янського етногенезу, слов'яно-індоіранських та інших взаємозв'язків, дозволяє визначити, іноді досить точно, відносний вік ок­ремих мовних рис, діалектів і цілих мов, встановити стратиграфію лек­сичних, семантичних, фонетичних, морфологічних і навіть фразео-логіочних іновацій та запозичень.