Костянтин ТИЩЕНКО
І БУКМОЛ I НЮНОШК
BÅDE BOKMÅL OG
NYNORSK
Історія скандинавських
мов за нових часів виявляється зовсім не прямолінійною, як можна було б
сподіватися з огляду на їхню периферійність. І це сталося переважно з
політичних причин. Справді, велика мова середньовічної культури — норманська —
збереглася лише у вигляді ісландської з ЇЇ напрочуд консервативними
традиціями. На самій же батьківщині норманів, у Норвегії, місцева письмова
традиція за часів данського панування цілковито згасла.
Внаслідок генетичної близькості данської мови нової
еліти до народної норвезької мови тут розвинулася своєрідна „креолізована” данська мова
(термін Е.Гаугена) — дансько-норвезька,
вживана переважно освіченою частиною суспільства. Поступившись у XV ст. писемній данській, писемна норвезька повернулася до рівня
літературної мови лише через 400 років. Усе це поготів дивно, бо ще від IX ст.
скандинавські мови поділилися на дві гілки — ісландсько-фарерсько-норвезьку
і шведсько-данську, і тому дві теперішні норвезькі
літературні норми — вирощений на діалектах лансмол (нюношк) і прищеплений на данській
мові букмол -фактично
продовжують кожна історію своєї гілки. Проте букмол
зберіг також народну вимову, схожу на шведську, що й дає підстави для такої
лапідарної формули сутності букмолу: „Норвезька мова
— це данська, озвучена по-шведськи"[1].
Уже щойно викладеного досить для висновку про те, що з-поміж усіх скандинавських
країн саме в Норвегії відбулися найцікавіші й найсуперечливіші мовні
перетворення[2].
Історично перша, рання
форма давньонорвезької мови, яку вдається
реконструювати з рунічних написів, не виявляє жодних типових рис сучасних
скандинавських мов. У перші віки нашої ери, коли західногерманські
народи розпочали свої мандрівки Європою, скандинавські племена ще мешкали
неподалік германської прабатьківщини — Сканії — в
Ютландії (теперішня Данія). У цей самий час слов’янські племена зі сходу
вклинилися між Ютландією і західними германцями. Власне внаслідок цієї
ранньослов’янської міграції і утворилися умови для відокремлення частини
германських племен у Ютландії та для формування окремої групи германських мов
— скандинавської. Справді, цих мов не зачепили ані інновації кожної з
континентальних германських мов, ані спільні тенденції їхнього розвитку[3].
Тим-то й досі
диференційна відстань словника кожної зі скандинавських мов від англійського
чи німецького сягає половини всієї лексики, тимчасом як між собою словники
трьох скандинавських мов відмінні заледве на кілька відсотків. Тим-то й досі данець, швед і норвежець легко доходять порозуміння,
говорячи кожен своєю мовою, і не потребують перекладу, що завжди так дивує іноземців[4].
І хоч шведський словник дещо більш відмінний од лексики двох інших мов,
виникає спокуса вважати всі три мови простими варіантами єдиної скандинавської
мови: існувала ж бо вона насправді до IX століття! Проте, як пише Г.Вальтер, це не означало
знехтувати решту причин — суспільних і політичних, що зумовили специфіку
кількох різних норм правопису й вимови та сприяли формуванню трьох спільнот
людей з відмінною національною тотожністю[5].
Перші відмінності мов
західної Скандинавії від східної стають помітні за часів вікінгів. Норвезьку
державу заснував близько 860 р. Гаральд Гарфаґр. На
кілька століть скандинавський військовий флот став пострахом для цілої Європи
(у церквах молилися: „Libera me, Domine, de furia normannorum" — „Врятуй мене,
Господи, від люті норманів"). Слово Nordmann означає
норвезькою „норвежець", внутрішня форма слова „північна людина".
Норманські моряки називали себе „роси" або „руси",
тобто веслярі: ісландською мовою „веслування" досі звучить як гобуг, а валлійці дотепер називають шведів rwdins
[‘rudins] „рутени", при тому, що „весло" — rhwyf
[~rujv]. Проникаючи річками далеко вглиб суходолу, „веслярі" нищили й
грабували великі території з осілою людністю. Захопивши Британські острови, нормани
оселилися там: чимало норвезьких і данських слів
були тоді запозичені англійською мовою, а в граматиці цих мов розвинулися паралельні
риси. Тому й сучасному англійцеві досить легко дається техніка „пізнавального
читання очима" норвезьких текстів (хоч правильне читання їх уголос,
звичайно, потребує довшого навчання).
Диференційні
відстані германських мов у Європі
Диференційні відстані
германських
мов у Європі (у %) (Тищенко К.
Метатеорія мовознавства. — К.:
Основи, 2000. — С.266-267)
За часів вікінгів до
Норвегії з Англії вперше проникла латинська писемність і література. Писемною
мовою держави в Норвегії, а згодом і в Ісландії стала давньонорвезька,
або норманська мова. Від часу засвоєння латинської абетки (1150 р.) починає
відлік давньонорвезький період історії норвезької
мови (до 1370 p.).
Давньонорвезька мова королівської
канцелярії сформувалася на основі східнонорвезьких
говірок провінції Тронгейм, столиця якої була першим
осідком норвезьких королів, а від 1152 p. — і
архієпископів. Після переселення столиці до Бергена, а згодом — до Осло (XIV ст.) посилюються впливи відповідно західних, а потім — знову східних
говірок. Найістотніші фонологічні зміни в цей час полягали в переході близько
1200 р. / а / в / б /, напр., år [o:r] „рік", / б / між
голосними зникло, як і кінцеве —п; у морфології сталося спільне з іншими
скандинавськими мовами спрощення флексій[6].
З прийняттям християнства прийшли запозичення з грецької (kirkja „церква",
сучасне kirke) і латини (kristinn, prestr, bref), а також з нижньонімецької (herre, frue, len, pott, klok).
Коли київська княжна
Єлизавета, старша донька Ярослава Мудрого, стала 1047 р. королевою Норвегії,
одружившись з Гаральдом Сміливим, постійно бурхливі й незмінне драматичні
події норвезької історії ще не провіщали майбутніх гірших випробувань для
країни. Але вже 1314 р. норвезька королівська династія згасла, 1319 р. на
норвезькому престолі опинився шведський король, а за Кальмарською
унією 1397 р. всі три скандинавські королівства об’єдналися під проводом
Данії, і Норвегія втратила державність на 508 років.
Близько 1370 р.
розпочинається середньонорвезький період розвитку
норвезької мови, що тривав до 1540 р. Для цих часів характерна дедалі більша
політична, а потім і економічна залежність від Данії та поступове
впровадження данської мови як офіційної мови країни
на тлі занепаду й завершення історичного розвитку власне норвезької писемної
мови.
До всього Норвегія дуже
потерпіла від чуми та інших пошестей у XV ст. Тривалий час у
портових містах країни, як і всюди на півночі Європи, порядкувала ганзейська
торговельна спілка німецьких купців, з якими прийшли численні лексичні
запозичення, а з ними навіть деякі словотвірні морфеми на зразок -he(i)t ,,-ість". У норвезькій фонологічній системі цього часу
відбувся перехід / 9 / в /1 / або / d / (ting „річ", du „ти", torn „шип", den „той"),
сталося подовження голосних у відкритому складі з одночасним скороченням кінцевих
ненаголошених голосних (пор. нор. løpe
та шв. Ібра „бігти").
Літературне життя
Норвегії занепадало. Живі усні говірки розвивалися своїм шляхом, і носії їх
щораз гірше розуміли застарілу писемну норвезьку мову. Якогось об’єднавчого
міського осередку з престижною мовою в країні тоді не було. Король і державні
установи перебували в Копенгагені, Данія як на ті часи була густіше залюднена,
— тож і щоденне життя в Норвегії набувало все більше провінційних рис. За цих
обставин історично неминуче поширення данської мови
як державної також і на території Норвегії стало можливим не лише завдяки
близькому походженню обох мов, а й тому, що обидві книжні мови — давня
норвезька і тодішня данська — у якийсь момент почали
сприйматися як рівновіддалені від живої мови норвежців. Тож коли після
лютеранської Реформації з 1540-х pp. стала відроджуватися норвезька література, її
мовою була вже данська, хоч і з певною кількістю
лексичних і граматичних норвегізмів.
Через занедбання
норвезьких інтересів данською адміністрацією в XVII ст. було програно кілька воєн зі Швецією, яка на той час уже вирвалася
з-під данської зверхності, — і втрачено низку
норвезьких провінцій — Сканію, Галлан
і Богуслан, — що географічне відокремило решту
норвезьких земель від власне Данії.
Від кінця XVII і впродовж XVIII ст. на південному сході
Норвегії поступово формується міська розмовна норма, з якої згодом виріс
пізніший риксмол. Ця форма мови була фактичним
компромісом між høitidsspro-get „урочистою мовою",
з одного боку (наприклад, мовою церковних казань, де вживалася данська з норвезькою вимовою), і, з другого боку, місцевими
говірками простого люду. Чіткої межі між усіма трьома сторонами мовного узусу (вжитку)
не існувало: усі верстви суспільства знали й говірки і вживали з них принаймні
якісь слова, звороти чи цілі конструкції.
Під час наполеонівських
воєн Данія залишилася вірною військовому союзу з імператором до кінця. Колишній
французький маршал Бернадот, посівши шведський престіл, всіляко домагався приєднання Норвегії до Швеції.
Данія, як могла, чинила цьому перешкоди, наслідком чого стало прийняття 17
травня 1814р. норвезької конституції. Однак це не змогло зашкодити персональній
унії Норвегії зі Швецією ще майже на століття. Проте визволення країни з-під данського панування пришвидшило норвегізацію
офіційної мови.
За тривалий час
двомовності в Норвегії місцева вимова письмових данських
текстів так і не наблизилася до данського усного
взірця. Коли Норвегія і Данія роз’єдналися, у норвезьких школах спочатку
навіть поліпшилося викладання саме данської як
взірцевої, „урочистої мови", але незабаром настала реакція: поет Генрик-Арнольд Вергеланн (1808-1845)
опрацював цілу програму норвегізації письмової мови.
На хвилі національного відродження у 1840-х pp. Асб’єрсен і Моє видали
перший збірник норвезьких народних казок. Очевидно, що народні оповідачі
зберегли ті казки у своїй місцевій говірці, завдання ж укладачів книжки було
передати усні оповіді згідно з правилами данського
правопису й граматики. При цьому якнайточніше відтворено синтаксу
текстів і збережено в них численні норвезькі („діалектні") слова. Так
сформувався виразний і потужний книжний стиль, що нагадував давньонорвезькі саги.
Найпомітніше відбувався
процес активної норвегізації словесного складу мови.
Велика заслуга в цьому згаданого вже Г.-А. Вергеланна,
який впровадив до своїх поетичних творів понад 1500 питомих норвезьких слів,
узятих з народної мови. Він став уживати їх з норвезькими закінченнями та в
норвезькій синтаксичній послідовності в реченні. Йому ж належать перші
системні зміни в орфографії; так, на місці данських b, d, g він став писати
— відповідно до реальної вимови норвежців — p, t, k: нор. bryte, løpe, kake „ламати, бігти, кекс" при відповідних дан. bryde, løbe, kage. Очевидно, що зусилля Вергеланна та його прибічників мали з часом допровадити до
утворення цілком незалежної від данської
загальнонародної норвезької мови.
А втім, радикальнішій
частині норвезького суспільства (і, очевидно, менш освіченій, себто менш прилученій
до міських данізованих мовно-культурних цінностей) ці
заходи здавалися недостатніми. Мріялося про якусь наддіалектну
автентичне норвезьку мову — спадкоємицю давньонорвезької.
У відповідь на цей суспільний запит на хвилі романтичної зацікавленості
народними звичаями, фольклором і діалектами в Західній Норвегії близько 1850 р.
постала „більш норвезька" відміна літературної мови — лансмол
(буквально „народна мова”) — як штучний компроміс поміж місцевими діалектними
формами усної мови, її в повному розумінні слова сконструювала (і дала назву)
одна особа — літератор і діалектолог Івар Осен (1813-1896), який у виданій 1848 р. книжці „Det
norske folkesprogs Grammatik" („Граматика норвезького народного мовлення")
довів пов’язаність давньо-норвезької мови з
діалектами саме Західної Норвегії. З’ясувалося, що в цих діалектах повніше
збереглися деякі граматичні морфеми (множини, минулого часу). На відміну од данської тут збереглася навіть відмінність у закінченнях
іменників чоловічого й жіночого роду. Тому від самого початку в лансмолі визнавалися три роди — чоловічий, жіночий і
середній, тоді як у риксмолі їх було тільки два —
загальний і середній.
У Осена
теж знайшлися численні послідовники, які, зокрема під впливом історика й
філолога П.Мунка, заходилися впроваджувати до лансмолу ще й елементи давньонорвезького
правопису на зразок кінцевого -d у таких словах, як god „добрий", greid „готовий",
де цей звук у живих діалектах давно вже зник. У такий спосіб вони прагнули
перекинути місток до часів пізнього середньовіччя, коли перервалася давньонорвезька (норманська) писемна мовна традиція.
Утверджуючи національну
мову чи намагаючись видозмінити її, кожний нормалізатор
стикається з проблемою вибору: на мовну традицію яких саме лідерів
орієнтуватися, добираючи критерії нормалізації? У більшості європейських країн
вважається, що „лідери" — це еліта за ознакою багатства, влади, походження
або освіти. Проте в деяких молодших націях, що сформувалися в пізніший час,
сталося так, що еліти або взагалі не було, або її навмисне нехтували. Подібно
до того, як прибічники димогики в Греції або гельської мови в Ірландії, так і прихильники новонорвезької (лансмолу) в
Норвегії виступили проти офіційної еліти своєї країни й фактично створили самі
контреліту, спираючись у мовному вжитку на сільські
говірки й на побутово-розмовне міське мовлення Заходу Норвегії[7].
Не слід забувати, що в часи Осена багато хто вважав
ті говірки всього лише за вироджені різновиди данської
мови. Такі випадки в Європі не поодинокі: так, до початку діяльності Штура (приблизно тоді ж, що й Осена)
словацькі діалекти визнавалися варіантами чеської мови — через наявність
значно давнішої чеської писемної традиції. Певних аналогій можна до-стерегти і
в історії нової української літературної мови, початок якої не без підстав
пов’язують з публікацією „Енеїди” І.Котляревського. Справді, як зазначає Е.Гауген, добрий нормалізатор
забезпечує не лише правила, а й тексти. Тому й Осен
не лише кодифікував лансмол, а й став писати ним
вірші й прозу. Так він продемонстрував можливість творити новою мовою і
надихнув інших наслідувати його.
Від часу формування лансмолу досі точаться суперечки про те, яку з двох мовних
норм — риксмол чи лансмол
— слід визнати за загальнонорвезьку. Перші
десятиліття існування лансмол підтримувала переважно західнонорвезька селянська опозиція та противники
персональної унії зі Швецією (до 1905 p.);
риксмол обстоювали мешканці східнонорвезьких
міст, насамперед Осло (Християни), яке і стало по 1905 р. столицею держави.
Обидві норми мали в суспільстві численних послідовників і на обох сформувалася
багата й різноманітна література. Коли опозиція в стортингу (парламенті) здобула
більшість, лансмол у 1884 р. було також визнано
офіційною писемною мовою. Наприкінці XIX ст. позиції риксмолу
значною мірою зміцніли завдяки внеску К.Кнудсена,
тридцятирічна копітка праця якого мала своїм підсумком видання в 1881 р.
словника „Unorsk og norsk" („Що — норвезьке, а що — ні"), де він
запропонував питомі норвезькі відповідники до численних успадкованих данських і німецьких форм. В іншій праці „Den
landsgyldige norsk uttale"" („Норвезька народна вимова") К.Кнудсен обстоював думку, що орфоепічна норма риксмолу має спиратися на усне мовлення Осло й стати
обов’язковою на театральному кону rk в шкільництві.
Мовні пропозиції К.Кнудсена глибоко вплинули на таких письменників, як
Г.Ібсен і Б.Б’єрнсон, що й раніше спиралися на давньонорвезькі саги та народні оповідання, рясну скарбницю
народної мови і кінець кінцем витворили новий тип норвезької літературної
мови, своєрідну мову-пагінець, стилістично й лексично відмінний од данської „гілки", на яку він був прищеплений.
Гімн Норвегії
Починаючи з 1907 р.
низка орфографічних реформ (1917, 1938, 1951, 1959, 1981 р.) закріплювала
щораз нові рубежі відрубності від писемної данської
мови. 1907 р. здійснено першу реформу офіційного літературного стандарту, яка
полягала в неодмінній вимозі вживати p, t, k між голосними
згідно з усною традицією та запровадженні до правопису низки норвезьких
граматичних морфем: множини -er замість -е, претериту -et замість -ede. Реформа
спиралася на вже сформований ужиток міських верств південного сходу країни, що
його слідом за Б.Б’єрнсоном почали від 1890-х pp. називати riksmål „державна
мова". При цьому сформульовано віднайдені органічні риси риксмолу, скажімо, правило „складової рівноваги" в
розподілі довгих і коротких звуків, невідоме в данській
мові. Водночас спільною рисою з шведською мовою визнано музичний наголос —
цікаво, що в данській йому регулярно відповідає
цілком інше (не інтонаційне, а артикуляційне) явище — stød „поштовх",
тобто сильне розмикання голосових зв’язок на зразок німецького кнаклауту.
1917 р. відбулася друга
реформа. Вона пішла значно далі від першої і впровадила до риксмолу
чимало правописних принципів лансмолу. Вживання
літер æ i e впорядковано за історичним принципом, як і сполук nd, Id:
æ і названі сполуки залишено тільки в тих словах, які відповідали давньонорвезьким мовним фактам, в усіх інших випадках
належало писати е і пп, 11 за фонетичним принципом.
Короткість голосної в закритому складі стали позначати на німецький кшталт
подвоєнням наступної приголосної: natt „ніч" замість nat. Шведське å замінило колишнє
аа. Допускалося написання численних дифтонгів згідно
з вимовою. Рівночасно письмовий лансмол також
реформовано з метою наблизити його до східних діалектів і риксмолу.
Від 1929 р. усталено нові назви для обох норм: букмол
— bokmål „книжна мова" (замість „риксмол")
і нюношк — nynorsk „новонорвезька"
(замість „лансмол").
Інтонаційна
схема музичного наголосу
Що таке музичний наголос?
У норвезькій мові збереглося
дуже давне просодичне (інтонаційне) явище, відоме в Європі ще в шведській і в
південнослов’янських мовах на заході Балкан. У норвезькій цей давній тип
наголосу сполучається з силовим (динамічним), таким як в українській мові.
Музичний наголос норвезької
мови являє собою систему двох різних мелодій складу або слова — простої і
„подвійної". Проста мелодія або „тон" полягає у висхідному інтонуванні
складу й скидається на українське коротке запитання (Що? Куди?). „Подвійна
інтонація" нагадує українську інтонацію схвального подиву (напр.,
о-го-го!) і полягає в початковому зниженні висоти тону від середнього рівня
приблизно на три музичні тони й наступному піднесенні його до висоти, вищої від
початкової середньої. „Подвійна інтонація" властива тисячам питомих
норвезьких слів з двох і більше складів. Часом відмінність у тонах протиставляє
значення слів, тобто е фонологічною рисою.
Після третьої реформи
1938 р. чітко окреслюється кінцева мета реформування: підготувати взаємопроникнення
і з’єднання обох літературних мов. Для цього в правописі риксмолу
запроваджено øy замість давнішого øi, форми зворотного
займенника meg, deg, seg „мене, тебе, себе" замість попередніх mig, dig, sig; вилучено h перед v в іншомовних
словах (напр., verve „записувати, вербувати"),
повністю усунуто історичні написання Id, nd (snill „лагідний", funn „знаходити"),
подвоєно р у прислівнику opp „вгору". Доти факультативне написання
дифтонгів стало обов’язковим. Деякі західні форми запроваджено як обов’язкові (sju, sjuende „сім,
сьомий" замість syv, syvende), інші — як факультативні (kern „хто", kval „кит"
замість hvem, hval). Фонетичний принцип поширено на іншомовні слова (sensor,
sensur, sjåfør тощо). Зазнало „лансмолізації"
й написання всіх географічних назв Норвегії. Разом з тим до нюношку
(лансмолу) заведено деякі форми зі сходу Норвегії.
Допускаючи використання в букмолі низки форм,
уживаних раніше тільки в лансмолі (так звані
„радикальні форми"), реформа створювала умови для плідної динамічної
взаємодії обох норм. Ще від 1892 р. обидві норми зрівняно
в статусі. У школі учні мали вивчати обидві мови, але одну з них дирекція школи
визначає як основну.
Наприкінці Другої
світової війни на патріотичній хвилі лансмол мав 34
відсотки прихильників, у наш час — удвоє менше, що зумовлено переважно
економічними чинниками (промислово розвинені області — все-таки на сході
країни, де поширений букмол). Розподіл учнів шкіл між
двома нормами в останні десятиріччя залишається сталим (у 1995/96 навчальному
році близько 400 тис. учнів вивчали як основну мову букмол,
близько 80 тисяч — нюношк)[8].
Переконавшись в
ефективності проведення активної мовної політики, уряд видав у 1951 р. декрет
про логічно зумовлену вимову числівників 21 — 99: тепер одиниці слід було
називати після десятків, як у більшості мов Європи, а не перед ними, як,
наприклад, у німецькій. Водночас данське tyve
Hyva] „20" замінялося на норвезьке tjue ["?э]
(напр., 23: tjuetre, а не treogtyve „три-і-двадцять", (пор.
нім. dreiundzwanzig), а данське tredve
[vtrædva] „ЗО" замінялося норвезьким tretti за аналогією до
інших назв десятків: førti, femti, seksti, sytti, åtti,
nitti. За даними інституту Геллапа, у 1968 р. ще 70
відсотків норвежців вживали стару систему, проте очевидно, що з кожним новим
поколінням цей відсоток спадатиме.
З найкращих міркувань
того ж 1951 р. парламент Норвегії утворив спеціальну консультативну мовну
комісію Norsk språknemnd (тепер Norsk språkråd) з 30 (а пізніше
— 38) членів — порівну від представників обох норм. До складу її ввійшли
мовознавці, письменники, журналісти, викладачі норвезької мови й працівники
радіомовлення. Комісія видала в 1959 р. нормативний довідник для шкіл, який
містив мінімальні орфографічні зміни порівняно з правописом 1938 р. й
регулював переважно питання граматики. І тут сталося непередбачене. Більшість
газет і письменників відмовилися вживати на практиці нові приписи (фактично це
була четверта реформа правопису). Мовні суперечки в суспільстві несподівано різко
загострилися. Уряд був змушений витримати паузу й доручити в 1964 р. іншій
комісії дослідити нову мовну ситуацію в країні та запропонувати шляхи виходу з
мовної кризи. 1 хоча підсумковий документ комісії був
виданий уже в 1966 p., парламент не
квапився, відклавши розгляд його на чотири роки. Низка проведених тоді анкетувань
відображає розподіл громадських уподобань і мовну поляризацію норвезького
суспільства: на письмі 50% норвежців вживали в 1968 р. риксмол,
31% — букмол, 10% — нюношк.
Зате в усному спілкуванні 48% опитаних у 1978 р. вдавалися до місцевих
діалектів, 49% — послуговувалися букмолом і риксмолом, на нюношк припадало 3%
опитаних. Тому за незначним винятком підручники норвезької мови для іноземців
побудовані на букмолі.
У 1981 р. стортинг схвалив уп’яте
переглянуті правила офіційного букмолу, цього разу легалізувавши в шкільних підручниках,
на радіо й телебаченні ще низку форм риксмолу, раніше
не прийнятих у букмолі. Та очевидно, що до
остаточного врегулювання ще далеко.
За ілюстрацію змін
норвезької норми може правити приклад С.Клоумана[9],
який наводимо в унаочненому записі: не як три різні тексти, а як один (букмолом), над основним рядком якого позначено тільки
відмінні елементи лансмолу (нюношку),
а під рядком — відмінності риксмолу (див. додаток на
с.121). Кількісний аналіз наведеного уривку дає підстави зробити корисні
спостереження. Основний текст букмолом має 462
літери. Текст нюношком відмінний од нього на 63
літери, що становить 13,6%. Текст риксмолом — на 38 літер (8,4%), а цісля
реформи 1981 р. — всього на 6 літер (1,3%). Сумарна відмінність текстів нюношком і риксмолом — 22%.
Для порівняння —
український літературний переклад цього ж тексту має 449 літер. Текст зросійщеним українським просторіччям („суржиком")
відмінний од літературного на 152 літери (33,9%), а від російського
літературного тексту — на 129 літер (29,9%). Російський переклад відмінний од
українського тексту на 235 літер (52,3%).
Виявляється, річ зовсім
не в масштабах відмінностей, а саме у факті наявності їх: як твердить сучасна
теорія прескриптивної („регулятивної")
лінгвістики[10], в
усіх випадках, де в мові є варіанти й можливість вибору мовцем конкурентних
форм (нехай хоч і в 1% звуків тексту, як у нашому випадку), неминуче відбувається
використання певних форм як символу для демонстрації ідейно-політичної
належності мовця. У такому разі питання уніфікації двох норвезьких мовних норм
— насправді вторинне й має
бути поставлене в іншій площині. Справжній його глибинний відповідник: що
саме заважає об’єднатися сучасній норвезькій еліті та контреліті?
Додаток
Переклад
О пів на сьому архітектора Янсена розбудив будильник. Заглушивши його, аби не прокинувся
буркотливий скульптор з сусіднього помешкання, Янсен
витяг ноги з-під ковдри й став на підлогу. За хвилину він уже вдихав свіже й
чисте ранкове повітря, стоячи біля розчиненого вікна. Сонце пригрівало, проте у
дворі на моріжку було ще росяно. З мокрої трави виглядав іграшковий візочок,
забутий з вечора дітлахами з першого поверху.
Нараз Янсен
зауважив, що двері льоху прочинені, а за ними на сходах горить світло. Чи не
покинули його часом якісь нічні гості?
ПРИМІТКИ
[1] ХаугеІІ Э.
Лингвистика и языковое планирование // Новое в
лингвистике. — Москва, 1975. — T.VII. — C.151.
[2] Meli M. Le lingue germaniche // La
Formazione dell’ Europa linguistica / Ed.E.Banfi. — Firenze, 1993. — P.136.
[3] Walter H. A anentura das linguas do Ocidente.
— Lisboa, 1996. — P.289.
[4] Sommerfelt A., Marm I.
Norwegian. — New York, 1984. — P.IX.
[5] Walter H. Op.cit. — P.289.
[6] Schulz A. Jezyki germanskie
// Jezyki indoeu-ropejskie / Red.L.Bednarczuk. — Warszawa, 1988. — T. II.
—S.770-771.
[7] Haugen E. Danish, Norwegian & Swedish
// The Major Languages of Western Europe / Ed.B.Com-rie. — London, 1990. —
P.463.
[8] Гаврилов О. „Багатомовність" у
Норвегії // Сучасність і історичні обставини: Тези доповіді на конференції
„Мова і суспільство" — К., 2000.
[9] Klouman S. Learn Norwegian.
— Oslo, 1984.
[10] Яворська Г.М. Прескриптивна лінгвістика як дискурс. — К., 2000.