Костянтин ТИЩЕНКО

І БУКМОЛ I НЮНОШК

BÅDE BOKMÅL OG NYNORSK

 

Історія скандинавських мов за нових часів виявляється зовсім не прямолінійною, як можна було б сподіватися з огляду на їхню периферійність. І це сталося переважно з політичних причин. Справді, велика мова середньовічної культури — нор­манська — збереглася лише у вигляді ісландської з ЇЇ напрочуд консер­вативними традиціями. На самій же батьківщині норманів, у Норвегії, місцева письмова традиція за часів данського панування цілковито згас­ла. Внаслідок генетичної близькості данської мови нової еліти до народ­ної норвезької мови тут розвинулася своєрідна „креолізованаданська мо­ва (термін Е.Гаугена) — дансько-норвезька, вживана переважно освіче­ною частиною суспільства. Посту­пившись у XV ст. писемній данській, писемна норвезька повернулася до рівня літературної мови лише через 400 років. Усе це поготів дивно, бо ще від IX ст. скандинавські мови по­ділилися на дві гілки — ісландсько-фарерсько-норвезьку і шведсько-данську, і тому дві теперішні норвезь­кі літературні норми — вирощений на діалектах лансмол (нюношк) і при­щеплений на данській мові букмол -фактично продовжують кожна істо­рію своєї гілки. Проте букмол зберіг також народну вимову, схожу на шведську, що й дає підстави для та­кої лапідарної формули сутності букмолу: „Норвезька мова — це дансь­ка, озвучена по-шведськи"[1]. Уже щойно викладеного досить для ви­сновку про те, що з-поміж усіх скан­динавських країн саме в Норвегії від­булися найцікавіші й найсуперечли­віші мовні перетворення[2].

Історично перша, рання форма давньонорвезької мови, яку вдається реконструювати з рунічних написів, не виявляє жодних типових рис су­часних скандинавських мов. У перші віки нашої ери, коли західногерманські народи розпочали свої ман­дрівки Європою, скандинавські пле­мена ще мешкали неподалік гер­манської прабатьківщини — Сканії — в Ютландії (теперішня Данія). У цей самий час слов’янські племена зі схо­ду вклинилися між Ютландією і за­хідними германцями. Власне внаслі­док цієї ранньослов’янської міграції і утворилися умови для відокремлен­ня частини германських племен у Ютландії та для формування окре­мої групи германських мов — сканди­навської. Справді, цих мов не зачепи­ли ані інновації кожної з континен­тальних германських мов, ані спільні тенденції їхнього розвитку[3].

Тим-то й досі диференційна від­стань словника кожної зі сканди­навських мов від англійського чи ні­мецького сягає половини всієї лекси­ки, тимчасом як між собою словники трьох скандинавських мов відмінні заледве на кілька відсотків. Тим-то й досі данець, швед і норвежець легко доходять порозуміння, говорячи ко­жен своєю мовою, і не потребують перекладу, що завжди так дивує іно­земців[4]. І хоч шведський словник де­що більш відмінний од лексики двох інших мов, виникає спокуса вважати всі три мови простими варіантами єдиної скандинавської мови: існувала ж бо вона насправді до IX століття! Проте, як пише Г.Вальтер, це не означало знехтувати решту причин — суспільних і політичних, що зумови­ли специфіку кількох різних норм правопису й вимови та сприяли фор­муванню трьох спільнот людей з від­мінною національною тотожністю[5].

Перші відмінності мов західної Скандинавії від східної стають поміт­ні за часів вікінгів. Норвезьку дер­жаву заснував близько 860 р. Гаральд Гарфаґр. На кілька століть сканди­навський військовий флот став по­страхом для цілої Європи (у церквах молилися: „Libera me, Domine, de furia normannorum" — „Врятуй мене, Господи, від люті норманів"). Слово Nordmann означає норвезькою „нор­вежець", внутрішня форма слова „північна людина". Норманські моря­ки називали себе „роси" або „руси", тобто веслярі: ісландською мовою „веслування" досі звучить як гобуг, а валлійці дотепер називають шведів rwdins [‘rudins] рутени", при тому, що „весло" — rhwyf [~rujv]. Прони­каючи річками далеко вглиб сухо­долу, „веслярі" нищили й грабували великі території з осілою людністю. Захопивши Британські острови, нор­мани оселилися там: чимало нор­везьких і данських слів були тоді запозичені англійською мовою, а в граматиці цих мов розвинулися пара­лельні риси. Тому й сучасному анг­лійцеві досить легко дається техніка „пізнавального читання очима" нор­везьких текстів (хоч правильне чи­тання їх уголос, звичайно, потребує довшого навчання).

Диференційні відстані германських мов у Європі

 

Диференційні відстані германських

мов у Європі (у %) (Тищенко К.

Метатеорія мовознавства. — К.:

Основи, 2000. — С.266-267)

 

За часів вікінгів до Норвегії з Англії вперше проникла латинська писемність і література. Писемною мовою держави в Норвегії, а згодом і в Ісландії стала давньонорвезька, або норманська мова. Від часу засвоєння латинської абетки (1150 р.) починає відлік давньонорвезький період історії норвезької мови (до 1370 p.).

Давньонорвезька мова королівсь­кої канцелярії сформувалася на основі східнонорвезьких говірок про­вінції Тронгейм, столиця якої була першим осідком норвезьких королів, а від 1152 p. — і архієпископів. Після переселення столиці до Бергена, а згодом — до Осло (XIV ст.) посилю­ються впливи відповідно західних, а потім — знову східних говірок. Най­істотніші фонологічні зміни в цей час полягали в переході близько 1200 р. / а / в / б /, напр., år [o:r] „рік", / б / між голосними зникло, як і кінцеве —п; у морфології сталося спільне з іншими скандинавськими мовами спрощення флексій[6]. З при­йняттям християнства прийшли запозичення з грецької (kirkja „церк­ва", сучасне kirke) і латини (kristinn, prestr, bref), а також з нижньо­німецької (herre, frue, len, pott, klok).

Коли київська княжна Єлизавета, старша донька Ярослава Мудрого, стала 1047 р. королевою Норвегії, одружившись з Гаральдом Сміливим, постійно бурхливі й незмінне дра­матичні події норвезької історії ще не провіщали майбутніх гірших випро­бувань для країни. Але вже 1314 р. норвезька королівська династія згас­ла, 1319 р. на норвезькому престолі опинився шведський король, а за Кальмарською унією 1397 р. всі три скандинавські королівства об’єдна­лися під проводом Данії, і Норвегія втратила державність на 508 років.

Близько 1370 р. розпочинається середньонорвезький період розвитку норвезької мови, що тривав до 1540 р. Для цих часів характерна де­далі більша політична, а потім і еко­номічна залежність від Данії та по­ступове впровадження данської мови як офіційної мови країни на тлі занепаду й завершення істо­ричного розвитку власне норвезької писемної мови.

До всього Норвегія дуже потерпі­ла від чуми та інших пошестей у XV ст. Тривалий час у портових міс­тах країни, як і всюди на півночі Європи, порядкувала ганзейська торговельна спілка німецьких купців, з якими прийшли численні лексичні запозичення, а з ними навіть деякі словотвірні морфеми на зразок -he(i)t ,,-ість". У норвезькій фонологічній системі цього часу відбувся перехід / 9 / в /1 / або / d / (ting „річ", du „ти", torn „шип", den „той"), сталося по­довження голосних у відкритому складі з одночасним скороченням кінцевих ненаголошених голосних (пор. нор. løpe та шв. Ібра „бігти").

Літературне життя Норвегії зане­падало. Живі усні говірки розви­валися своїм шляхом, і носії їх щораз гірше розуміли застарілу писемну норвезьку мову. Якогось об’єднавчо­го міського осередку з престижною мовою в країні тоді не було. Король і державні установи перебували в Копенгагені, Данія як на ті часи була густіше залюднена, — тож і щоденне життя в Норвегії набувало все біль­ше провінційних рис. За цих обставин історично неминуче поширення дан­ської мови як державної також і на території Норвегії стало можливим не лише завдяки близькому похо­дженню обох мов, а й тому, що обид­ві книжні мови — давня норвезька і тодішня данська — у якийсь момент почали сприйматися як рівновіддалені від живої мови норвежців. Тож коли після лютеранської Ре­формації з 1540-х pp. стала відро­джуватися норвезька література, її мовою була вже данська, хоч і з певною кількістю лексичних і гра­матичних норвегізмів.

Через занедбання норвезьких ін­тересів данською адміністрацією в XVII ст. було програно кілька воєн зі Швецією, яка на той час уже вирва­лася з-під данської зверхності, — і втрачено низку норвезьких провінцій — Сканію, Галлан і Богуслан, — що географічне відокремило решту норвезьких земель від власне Данії.

Від кінця XVII і впродовж XVIII ст. на південному сході Норвегії посту­пово формується міська розмовна норма, з якої згодом виріс пізніший риксмол. Ця форма мови була фак­тичним компромісом між høitidsspro-get „урочистою мовою", з одного боку (наприклад, мовою церковних казань, де вживалася данська з норвезькою вимовою), і, з другого боку, місцевими говірками простого люду. Чіткої ме­жі між усіма трьома сторонами мовного узусу (вжитку) не існувало: усі верстви суспільства знали й говір­ки і вживали з них принаймні якісь слова, звороти чи цілі конструкції.

Під час наполеонівських воєн Да­нія залишилася вірною військовому союзу з імператором до кінця. Ко­лишній французький маршал Бернадот, посівши шведський престіл, всіляко домагався приєднання Нор­вегії до Швеції. Данія, як могла, чи­нила цьому перешкоди, наслідком чого стало прийняття 17 травня 1814р. норвезької конституції. Однак це не змогло зашкодити персо­нальній унії Норвегії зі Швецією ще майже на століття. Проте визволення країни з-під данського панування пришвидшило норвегізацію офіцій­ної мови.

За тривалий час двомовності в Норвегії місцева вимова письмових данських текстів так і не наблизила­ся до данського усного взірця. Коли Норвегія і Данія роз’єдналися, у нор­везьких школах спочатку навіть по­ліпшилося викладання саме данської як взірцевої, „урочистої мови", але незабаром настала реакція: поет Генрик-Арнольд Вергеланн (1808-1845) опрацював цілу програму норвегізації письмової мови. На хвилі на­ціонального відродження у 1840-х pp. Асб’єрсен і Моє видали перший збір­ник норвезьких народних казок. Оче­видно, що народні оповідачі зберегли ті казки у своїй місцевій говірці, за­вдання ж укладачів книжки було передати усні оповіді згідно з прави­лами данського правопису й гра­матики. При цьому якнайточніше відтворено синтаксу текстів і збере­жено в них численні норвезькі („діа­лектні") слова. Так сформувався ви­разний і потужний книжний стиль, що нагадував давньонорвезькі саги.

Найпомітніше відбувався процес активної норвегізації словесного складу мови. Велика заслуга в цьому згаданого вже Г.-А. Вергеланна, який впровадив до своїх поетичних творів понад 1500 питомих норвезь­ких слів, узятих з народної мови. Він став уживати їх з норвезькими закін­ченнями та в норвезькій синтаксич­ній послідовності в реченні. Йому ж належать перші системні зміни в орфографії; так, на місці данських b, d, g він став писати — відповідно до реальної вимови норвежців — p, t, k: нор. bryte, løpe, kake „ламати, бігти, кекс" при відповідних дан. bryde, løbe, kage. Очевидно, що зусилля Вергеланна та його прибічників мали з часом допровадити до утворення цілком незалежної від данської загальнонародної норвезької мови.

А втім, радикальнішій частині норвезького суспільства (і, очевидно, менш освіченій, себто менш прилу­ченій до міських данізованих мовно-культурних цінностей) ці заходи здавалися недостатніми. Мріялося про якусь наддіалектну автентичне норвезьку мову — спадкоємицю давньонорвезької. У відповідь на цей суспільний запит на хвилі роман­тичної зацікавленості народними звичаями, фольклором і діалектами в Західній Норвегії близько 1850 р. постала „більш норвезька" відміна літературної мови — лансмол (бук­вально „народна мова”) — як штучний компроміс поміж місцевими діалектними формами усної мови, її в пов­ному розумінні слова сконструювала (і дала назву) одна особа — літератор і діалектолог Івар Осен (1813-1896), який у виданій 1848 р. книжці „Det norske folkesprogs Grammatik" („Гра­матика норвезького народного мов­лення") довів пов’язаність давньо-норвезької мови з діалектами саме Західної Норвегії. З’ясувалося, що в цих діалектах повніше збереглися деякі граматичні морфеми (множи­ни, минулого часу). На відміну од данської тут збереглася навіть від­мінність у закінченнях іменників чоловічого й жіночого роду. Тому від самого початку в лансмолі визна­валися три роди — чоловічий, жіно­чий і середній, тоді як у риксмолі їх було тільки два — загальний і серед­ній.

У Осена теж знайшлися численні послідовники, які, зокрема під впли­вом історика й філолога П.Мунка, заходилися впроваджувати до лансмолу ще й елементи давньонорвезького правопису на зразок кінцевого -d у таких словах, як god „добрий", greid „готовий", де цей звук у живих діа­лектах давно вже зник. У такий спо­сіб вони прагнули перекинути місток до часів пізнього середньовіччя, коли перервалася давньонорвезька (нор­манська) писемна мовна традиція.

Утверджуючи національну мову чи намагаючись видозмінити її, кож­ний нормалізатор стикається з проб­лемою вибору: на мовну традицію яких саме лідерів орієнтуватися, до­бираючи критерії нормалізації? У більшості європейських країн вва­жається, що „лідери" — це еліта за ознакою багатства, влади, походжен­ня або освіти. Проте в деяких мо­лодших націях, що сформувалися в пізніший час, сталося так, що еліти або взагалі не було, або її навмисне нехтували. Подібно до того, як прибічники димогики в Греції або гельської мови в Ірландії, так і прихиль­ники новонорвезької (лансмолу) в Норвегії виступили проти офіційної еліти своєї країни й фактично ство­рили самі контреліту, спираючись у мовному вжитку на сільські говірки й на побутово-розмовне міське мов­лення Заходу Норвегії[7]. Не слід забу­вати, що в часи Осена багато хто вважав ті говірки всього лише за вироджені різновиди данської мови. Такі випадки в Європі не поодинокі: так, до початку діяльності Штура (приблизно тоді ж, що й Осена) сло­вацькі діалекти визнавалися варіан­тами чеської мови — через наявність значно давнішої чеської писемної традиції. Певних аналогій можна до-стерегти і в історії нової української літературної мови, початок якої не без підстав пов’язують з публікацією „Енеїди” І.Котляревського. Справді, як зазначає Е.Гауген, добрий норма­лізатор забезпечує не лише правила, а й тексти. Тому й Осен не лише кодифікував лансмол, а й став писа­ти ним вірші й прозу. Так він про­демонстрував можливість творити новою мовою і надихнув інших наслідувати його.

Від часу формування лансмолу досі точаться суперечки про те, яку з двох мовних норм — риксмол чи ланс­мол — слід визнати за загальнонорвезьку. Перші десятиліття існування лансмол підтримувала переважно західнонорвезька селянська опозиція та противники персональної унії зі Швецією (до 1905 p.); риксмол обсто­ювали мешканці східнонорвезьких міст, насамперед Осло (Християни), яке і стало по 1905 р. столицею держави. Обидві норми мали в су­спільстві численних послідовників і на обох сформувалася багата й різно­манітна література. Коли опозиція в стортингу (парламенті) здобула більшість, лансмол у 1884 р. було також визнано офіційною писемною мовою. Наприкінці XIX ст. позиції риксмолу значною мірою зміцніли завдя­ки внеску К.Кнудсена, тридцятиріч­на копітка праця якого мала своїм підсумком видання в 1881 р. словни­ка „Unorsk og norsk" („Що — норвезь­ке, а що — ні"), де він запропонував питомі норвезькі відповідники до численних успадкованих данських і німецьких форм. В іншій праці „Den landsgyldige norsk uttale"" („Норвезь­ка народна вимова") К.Кнудсен об­стоював думку, що орфоепічна норма риксмолу має спиратися на усне мовлення Осло й стати обов’язковою на театральному кону rk в шкіль­ництві.

Мовні пропозиції К.Кнудсена глибоко вплинули на таких письмен­ників, як Г.Ібсен і Б.Б’єрнсон, що й раніше спиралися на давньонорвезькі саги та народні оповідання, рясну скарбницю народної мови і кінець кінцем витворили новий тип нор­везької літературної мови, своєрідну мову-пагінець, стилістично й лексично відмінний од данської „гілки", на яку він був прищеплений.

Гімн Норвегії

Починаючи з 1907 р. низка орфо­графічних реформ (1917, 1938, 1951, 1959, 1981 р.) закріплювала щораз нові рубежі відрубності від писемної данської мови. 1907 р. здійснено пер­шу реформу офіційного літератур­ного стандарту, яка полягала в неод­мінній вимозі вживати p, t, k між голосними згідно з усною традицією та запровадженні до правопису низки норвезьких граматичних морфем: множини -er замість -е, претериту -et замість -ede. Реформа спиралася на вже сформований ужиток міських верств південного сходу країни, що його слідом за Б.Б’єрнсоном почали від 1890-х pp. називати riksmål „державна мова". При цьому сформульо­вано віднайдені органічні риси риксмолу, скажімо, правило „складової рівноваги" в розподілі довгих і ко­ротких звуків, невідоме в данській мові. Водночас спільною рисою з шведською мовою визнано музичний наголос — цікаво, що в данській йому регулярно відповідає цілком інше (не інтонаційне, а артикуляційне) явище — stød „поштовх", тобто сильне розмикання голосових зв’язок на зра­зок німецького кнаклауту.

1917 р. відбулася друга реформа. Вона пішла значно далі від першої і впровадила до риксмолу чимало правописних принципів лансмолу. Вжи­вання літер æ i e впорядковано за іс­торичним принципом, як і сполук nd, Id: æ і названі сполуки залишено тільки в тих словах, які відповідали давньонорвезьким мовним фактам, в усіх інших випадках належало писа­ти е і пп, 11 за фонетичним принци­пом. Короткість голосної в закритому складі стали позначати на німецький кшталт подвоєнням наступної приго­лосної: natt „ніч" замість nat. Шведсь­ке å замінило колишнє аа. Допуска­лося написання численних дифтонгів згідно з вимовою. Рівночасно письмо­вий лансмол також реформовано з метою наблизити його до східних діалектів і риксмолу. Від 1929 р. усталено нові назви для обох норм: букмолbokmål „книжна мова" (за­мість „риксмол") і нюношкnynorsk новонорвезька" (замість „лансмол").

Інтонаційна схема музичного наголосу

 

Що таке музичний наголос?

У норвезькій мові збереглося дуже давне просодичне (інтонаційне) явище, відоме в Єв­ропі ще в шведській і в південнослов’янських мовах на заході Балкан. У норвезькій цей дав­ній тип наголосу сполучається з силовим (динамічним), таким як в українській мові.

Музичний наголос норвезької мови являє собою систему двох різних мелодій складу або слова — простої і „подвійної". Проста мелодія або „тон" полягає у висхідному інто­нуванні складу й скидається на українське коротке запитання (Що? Куди?). „Подвійна інтонація" нагадує українську інтонацію схвального подиву (напр., о-го-го!) і полягає в початковому зниженні висоти тону від середнього рівня приблизно на три музичні тони й наступному піднесенні його до висоти, вищої від початкової середньої. „Подвійна інтона­ція" властива тисячам питомих норвезьких слів з двох і більше складів. Часом відмінність у тонах протиставляє значення слів, тобто е фонологічною рисою.

 

Після третьої реформи 1938 р. чітко окреслюється кінцева мета реформування: підготувати взаємо­проникнення і з’єднання обох літе­ратурних мов. Для цього в правописі риксмолу запроваджено øy замість давнішого øi, форми зворотного зай­менника meg, deg, seg „мене, тебе, себе" замість попередніх mig, dig, sig; вилучено h перед v в іншомовних словах (напр., verve „записувати, вер­бувати"), повністю усунуто історичні написання Id, nd (snill „лагідний", funn „знаходити"), подвоєно р у прис­лівнику opp „вгору". Доти факуль­тативне написання дифтонгів стало обов’язковим. Деякі західні форми запроваджено як обов’язкові (sju, sjuende „сім, сьомий" замість syv, syvende), інші — як факультативні (kern „хто", kval „кит" замість hvem, hval). Фонетичний принцип пошире­но на іншомовні слова (sensor, sensur, sjåfør тощо). Зазнало „лансмолізації" й написання всіх географічних назв Норвегії. Разом з тим до нюношку (лансмолу) заведено деякі форми зі сходу Норвегії. Допускаючи вико­ристання в букмолі низки форм, уживаних раніше тільки в лансмолі (так звані „радикальні форми"), реформа створювала умови для плід­ної динамічної взаємодії обох норм. Ще від 1892 р. обидві норми зрівняно в статусі. У школі учні мали вивчати обидві мови, але одну з них дирекція школи визначає як основну.

Наприкінці Другої світової війни на патріотичній хвилі лансмол мав 34 відсотки прихильників, у наш час — удвоє менше, що зумовлено пере­важно економічними чинниками (промислово розвинені області — все-таки на сході країни, де поширений букмол). Розподіл учнів шкіл між двома нормами в останні десятиріччя залишається сталим (у 1995/96 навчальному році близько 400 тис. учнів вивчали як основну мову бук­мол, близько 80 тисяч — нюношк)[8].

Переконавшись в ефективності проведення активної мовної політи­ки, уряд видав у 1951 р. декрет про логічно зумовлену вимову числівни­ків 21 — 99: тепер одиниці слід було називати після десятків, як у біль­шості мов Європи, а не перед ними, як, наприклад, у німецькій. Водночас данське tyve Hyva] „20" замінялося на норвезьке tjue ["?э] (напр., 23: tjue­tre, а не treogtyve „три-і-двадцять", (пор. нім. dreiundzwanzig), а данське tredve [vtrædva] „ЗО" замінялося нор­везьким tretti за аналогією до інших назв десятків: førti, femti, seksti, sytti, åtti, nitti. За даними інституту Геллапа, у 1968 р. ще 70 відсотків нор­вежців вживали стару систему, проте очевидно, що з кожним новим поко­лінням цей відсоток спадатиме.

З найкращих міркувань того ж 1951 р. парламент Норвегії утворив спеціальну консультативну мовну комісію Norsk språknemnd (тепер Norsk språkråd) з 30 (а пізніше — 38) членів — порівну від представників обох норм. До складу її ввійшли мовознавці, письменники, журналіс­ти, викладачі норвезької мови й працівники радіомовлення. Комісія видала в 1959 р. нормативний довід­ник для шкіл, який містив мінімаль­ні орфографічні зміни порівняно з правописом 1938 р. й регулював пере­важно питання граматики. І тут ста­лося непередбачене. Більшість газет і письменників відмовилися вживати на практиці нові приписи (фактично це була четверта реформа право­пису). Мовні суперечки в суспільстві несподівано різко загострилися. Уряд був змушений витримати паузу й доручити в 1964 р. іншій комісії дослідити нову мовну ситуацію в країні та запропонувати шляхи вихо­ду з мовної кризи. 1 хоча підсумковий документ комісії був виданий уже в 1966 p., парламент не квапився, від­клавши розгляд його на чотири ро­ки. Низка проведених тоді анкету­вань відображає розподіл громадсь­ких уподобань і мовну поляризацію норвезького суспільства: на письмі 50% норвежців вживали в 1968 р. риксмол, 31% — букмол, 10% — нюношк. Зате в усному спілкуванні 48% опитаних у 1978 р. вдавалися до місцевих діалектів, 49% — послугову­валися букмолом і риксмолом, на нюношк припадало 3% опитаних. Тому за незначним винятком підруч­ники норвезької мови для іноземців побудовані на букмолі.

У 1981 р. стортинг схвалив уп’яте переглянуті правила офіційного букмолу, цього разу легалізувавши в шкільних підручниках, на радіо й телебаченні ще низку форм риксмолу, раніше не прийнятих у букмолі. Та очевидно, що до остаточного вре­гулювання ще далеко.

За ілюстрацію змін норвезької норми може правити приклад С.Клоумана[9], який наводимо в уна­очненому записі: не як три різні текс­ти, а як один (букмолом), над основ­ним рядком якого позначено тільки відмінні елементи лансмолу (нюношку), а під рядком — відмінності риксмолу (див. додаток на с.121). Кіль­кісний аналіз наведеного уривку дає підстави зробити корисні спосте­реження. Основний текст букмолом має 462 літери. Текст нюношком від­мінний од нього на 63 літери, що становить 13,6%. Текст риксмолом на 38 літер (8,4%), а цісля реформи 1981 р. — всього на 6 літер (1,3%). Сумарна відмінність текстів нюнош­ком і риксмолом — 22%.

Для порівняння — український літературний переклад цього ж тек­сту має 449 літер. Текст зросійщеним українським просторіччям („суржиком") відмінний од літературного на 152 літери (33,9%), а від російського літературного тексту — на 129 літер (29,9%). Російський переклад відмін­ний од українського тексту на 235 літер (52,3%).

Виявляється, річ зовсім не в масштабах відмінностей, а саме у факті наявності їх: як твердить су­часна теорія прескриптивної („ре­гулятивної") лінгвістики[10], в усіх випадках, де в мові є варіанти й мож­ливість вибору мовцем конкурентних форм (нехай хоч і в 1% звуків тексту, як у нашому випадку), неминуче від­бувається використання певних форм як символу для демонстрації ідейно-політичної належності мов­ця. У такому разі питання уніфікації двох норвезьких мовних норм насправді вторинне й має бути по­ставлене в іншій площині. Справж­ній його глибинний відповідник: що саме заважає об’єднатися сучасній норвезькій еліті та контреліті?

 

Додаток

 

Переклад

О пів на сьому архітектора Янсена розбудив будильник. Заглушивши його, аби не прокину­вся буркотливий скульптор з сусіднього помешкання, Янсен витяг ноги з-під ковдри й став на підлогу. За хвилину він уже вдихав свіже й чисте ранкове повітря, стоячи біля розчиненого вікна. Сонце пригрівало, проте у дворі на моріжку було ще росяно. З мокрої трави виглядав іграшковий візочок, забутий з вечора дітлахами з першого поверху.

Нараз Янсен зауважив, що двері льоху прочинені, а за ними на сходах горить світло. Чи не покинули його часом якісь нічні гості?

 

 




ПРИМІТКИ

[1] ХаугеІІ Э. Лингвистика и языковое плани­рование // Новое в лингвистике. — Москва, 1975. — T.VII. — C.151.

[2] Meli M. Le lingue germaniche // La Formazione dell’ Europa linguistica / Ed.E.Banfi. — Firenze, 1993. — P.136.

[3] Walter H. A anentura das linguas do Ocidente. Lisboa, 1996. — P.289.

[4] Sommerfelt A., Marm I. Norwegian. — New York, 1984. — P.IX.

[5] Walter H. Op.cit. — P.289.

[6] Schulz A. Jezyki germanskie // Jezyki indoeu-ropejskie / Red.L.Bednarczuk. — Warszawa, 1988. — T. II. —S.770-771.

[7] Haugen E. Danish, Norwegian & Swedish // The Major Languages of Western Europe / Ed.B.Com-rie. — London, 1990. — P.463.

[8] Гаврилов О. „Багатомовність" у Норвегії // Сучасність і історичні обставини: Тези допові­ді на конференції „Мова і суспільство" — К., 2000.

[9] Klouman S. Learn Norwegian. — Oslo, 1984.

[10] Яворська Г.М. Прескриптивна лінгвістика як дискурс. — К., 2000.