ПАЛЕОГРАФІЯ "РЕЄСТРУ ВСЬОГО ВІЙСЬКА

ЗАПОРІЗЬКОГО 1649 РОКУ" — ВИДАТНОЇ

ПАМ’ЯТКИ ЖИВОЇ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

СЕРЕДИНИ XVII СТОЛІТТЯ.

Ярослав Дзира

Зб. наук. праць на пошану акад. НАНУ В.А. Смолія: У 2 ч. – К., 2000. – Ч.1. – С. 53

Міжнародний документ "Реєстра всього Війська Запорізького" створено козацьким урядом восени 1649 року за сприятливих умов у перші місяці існування Української Козацької держави, коли не було вже залежності та ідейно-політичного тиску з боку сусідньої Речі Посполитої та Росії, а, головне, — українська мова стала державною. На останній сторінці "Реєстру" стоять власноручні підписи видатних державних діячів України — гетьмана Богдана Хмельницького та генерального писаря Івана Виговського, останнього ще й польською мовою.

Перепис козаків здійснено сотенними і полковими писарями на місцях. Польський уряд збільшив козацький реєстр із 6-8 тисяч (20-30-ті роки XVII ст.) до 40 тисяч. Тим переписом було охоплено великі землі Наддніпрянської України, і на цьому терені виникла суверенна Українська Козацька держава, що мала тоді в своєму складі 16 полків. Козацькі писарі безпосередньо на місцях з народних уст занотовували безліч сіл, містечок, міст, та сорок тисяч чоловічих національних імен та майже стільки ж прізвищ, прізвиськ, своєрідних, барвистих, дотепних, що віками, відстоявшись в часі, жили ще юридично не затверджені в океані рідної мови і передавалися згідно з нормами українського звичаєвого права з покоління в покоління. Історія мовби подарувала нам зі своїх першопочатків пракорені нації, статистичне джерело етнічного складу населення Української Козацької держави середини XVII століття, а точніше національний паспорт 40 тисяч голів родин, тобто майже півмільйонного населення, якщо рахувати нашу родину п’ятидітною. 60% козацьких прізвищ реєстру закінчується найхарактернішим і найпродуктивнішим суфіксом -енко, що й досі є візитною карткою українця. Четверта частина національних імен також закінчується суфіксом -ко: Левко, Лесько, Мисько, Стецько, Юрко, Васько тощо.

Реєстр написано типовим українським скорописом середини XVII ст. Письмо чітке, літери загалом розбірливі, одначе зберігають характерні особливості староукраїнської графіки. За аналогією до латинського та польського письма і передач українських імен і прізвищ польськими літерами Іван Виговський застосував, крім передачі голосних "О" та "Е" в закритих складах (зрідка зустрічається "І" — Бирченко, Пединив, Діненко, Макивка, Дрізд, Чудомій, Зирчин, Зир-

Пединив, Діенко, Макивка, Дрізд, Чудомій, Зирчин, Зиркив-ський, Басаробій, Никинонько, Бибченко тощо) фонетичний правопис. Згідно з фонетичним письмом: пиши, як чуєш, читай, як бачиш, тобто звукова система мови відповідає літерній, живий звук передається на папері окремою літерою. До речі, у прізвищах та іменах козаків з Полісся у закритих складах повністю збережено місцеву вимову: Луй, Снуп, Руг, Кунь, Муст, Друзд, Антун, Кунаш, Тимуш, Масюв, Васюв. Отже, відчитування тексту з палеографічного боку не викликає жодних труднощів, якщо виходити з того, що він написаний живою українською мовою середини XVII ст., а одні й ті ж імена і прізвища повторюються десятки й сотні разів.

У написанні імен та прізвищ козаків не вжито жодної титли, яка так була поширена у загальновідомих словах книжної мови. З алфавіту було вилучено ще за піввіку до реформи Петра І в Росії кириличні букви — ксі, псі, іжицю, юси, фіту. Саме вони найчастіше вживалися в іменах грецького походження — Максим, Олексій, Олександер, Федір, Теофан, Хома, Потій, Филип тощо.

Літерами української абетки позначені всі живі звуки національної мови. Отже, за 200 років до запровадження Пантелеймоном Кулішем нашого фонетичного письма воно було введене в середині XVII ст. Іваном Виговським, який зробив спробу відтворити й узаконити національну абетку. Адже до цього його зобов’язувала й посада генерального писаря уряду Богдана Хмельницького.

Вилучив Виговський із національної абетки літеру "І" (десятирічне), яке широко вживалося в церковнослов’янському, староукраїнському та російському письмі. Вона заважала точно передати сучасний звук "і"; його він позначив і передав через "Я " (восьмирічне) та "£" (ять) — Зима — 3 ма, Пирижок — Пир&жок, Диденко — ДЇденко тощо.

В окремих полках цілковито, а в більшості частково, літеру "Щ" замінено буквосполуками "ШЧ", "СЧ", зрідка "Ш": ШЧербина, СЧербина, Шербиненко, Полішук тощо.

Таким чином прояснено етимологію, тобто відтворено корінь низки прізвищ: Мисьченко (від Мисько), Васьченко (від Васько), Лесьченко (Лесько), Юсьченко (Юсько), Ясьченко (Ясько), Крисьченко (Крисько), Зосьченко (Зосько, Зоська), Пасьченко (Пасько), Паньченко (Панько) тощо.

Дуже важливо для розкриття невідповідності між літерною і звуковою системою старої книжної української мови є відбиття звукового змісту церковнослов’янської літери "Л". Відповідно до живої вимови козаків маємо написання "В" — Товстий і в похідних від цього слова — (тут і далі цифра охоплює і похідні форми прізвищ) — 71 прізвище і лише один раз Толстенко. Прізвище "Вовк", "Вовченко", "Вовкодав" зустрічається 40 разів, а "Волк", "Волченко" тільки 8 разів. Прізвище "Довгий" подибуємо 60 разів, а "Долгий" -10 разів. Отже, з сивої давнини для українців характерною була вимова — Товстий, Довгий, Ковтун, Вовк, Мовчан тощо, хоча таке їхнє написання в книжній українській мові зустрічається дуже рідко. Адже імена не були якимись неологізмами, а належали до того лексичного складу, що вимовляються щохвилини.

Водночас відображено в реєстрі і м’яке (полтавське) "Л" — Полюляшенко, Ляпенко, Тулюбенко тощо поряд із Полуля-шенко, Лапенко, Тулубенко тощо. Останніх значно більше, ніж перших.

Вживається в реєстрі властива тільки національній абетці літера "Ї’, яка мала в давньому українському письмі до двох десятків різних графічних зображень. У реєстрі вона позначалася як "//" — Висоцької, Браїловець, Кропивної, За-їчка, Довгої тощо.

Зімкненим звуком "Ґ " починається понад сотня прізвищ. Передається на письмі він, як правило, через дві літери "КГ’ або ж "К", один раз і через "Ґ" — Ґонтар, Кгонтар, Кгвалт, Кгрунт, Кгречний, Кгузь, Кгандзенко, Кганжа, Канжа, Шин-кирей, Кгрек, Кгратович тощо.

Можна нарахувати з два десятки прізвищ, що тільки починаються українським звуком "ДЗ" — Дзвинигород-ський, Дзикгар, Дзекало, Дзедзуленко, Дзеня тощо, а близько трьох десятків прізвищ, котрі починаються другим національним звуком "ДЖ" — Джура, Джеджеря, Джеджула, Джалалий, навіть Дождженко тощо. Ці звуки внаслідок русифікації української орфоепії тепер зникають у живій мові наддніпрянців.

Вже в козацькому реєстрі робилася спроба вилучити як у середині, так і в кінці слів церковнослов’янську літеру "Ѣ" шляхом винесення її як кінцевої приголосної літери над рядок, а "Ь" над рядок не виносився. В XIX ст. наша інтелігенція насміхалася з "Ѣ", бо ця буква в словах не позначає живого звука, а лише марнує чорнило і папір та шпигує за іншими літерами слова. Так, у реєстрі Київського полку, що нараховує 4024 слів, перший писар вжив "Ь" тільки 186 разів. В середині слова "Ь" ставився довільно після приголосної літери.

Іван Виговський виявився блискучим майстром українського барокового письма — пишного, мальовничого, орнаментального, пов’язаного з народним мистецтвом, яке є ключем для розуміння і пояснення важливих законів книжної української мови стосовно правильного вичитування голосних літер, окремих приголосних. В українській мові букви загалом відповідають звукам, хоча ці графічні знаки не завжди точно передають вимову, про що яскраво свідчить реєстр. Вся складність українського правопису в передачі саме голосних звуків, зокрема ненаголо-шених, які в діалектах можуть вимовлятися по різному — о наближується до у чи а, /корова — курова — карова/, є — до и /Денис — Динис/ тощо.

Таким чином маємо бароковий стиль не тільки в літературі, музиці, архітектурі, мистецтві, а й національне барокове письмо як мистецький витвір кожного писаря.

Емблематичність мови, закон розрізнення, індивідуальна форма написання імені та прізвища за допомогою передусім різних форм діалектно вузько говіркової, місцевої вимови звуків, особливо голосних — важлива риса українського правопису ХVІ-ХVІІ ст. У такий спосіб наша мова може озвучитись, і історія заговорить живим голосом. Цей закон яскраво ілюструють однакові родинні прізвища, часто також імена одного села, містечка, сотні, які написані підряд. Таких випадків усвідомленого, очевидно, й юридичного розрізнення у реєстрі нараховується понад півтори сотні прикладів, а в цілому їх тисячі. Наприклад, Корчівська сотня -Семен Корчевський, Данило і Мартин Корчовські, Мисько і Федір Корчувські; Іван Хведоренко, Микола Федоренко; Іван Буряк, Микола Буряк; Ничипір Козерацький, Іван Кузе-рацький; Григорій Пішченко, Євтух Пісченко; Юсько Торо-пило, Грицько Тардпилів зять; Давид Лловаченко, Яцько

Г//ловаченко; Федір Бовдун, Лесько Бовдюк; Іван Ширнкар. Павло Шинкар; Ярема Телиженко, Семен і Гриць Тель//жен-ко; Грицько Безмерненко, Тишко Безсмертненко; Іван За-любовенко, Костя Залубовенко; Іван Писоренко, Максим Писаренко; Васько Чорниченко, Семен Черниченко; Жадь-ко Сыч, Васько Сич; Ярема Уролшович, Василь Урушович; Пилип Зезуля, Семен Зезюля; Богдан Шамшура, Грышко Шамшур; Семен Таратаренко, Іван Тараберенко; Іван Тем-ниченко, Грись Темничинко тощо.

На сторінках реєстру подибуємо дуже багато прізвищ та імен, в яких зафіксовано паралельне написання "Е" — "И" і навпаки "И" — "Е", переважно ненаголошених , характерних для південно-східних та південно-західних говірок. Наприклад, зустрічається 53 прізвища з написанням через "Е" Де-нисенко і сім — з "И" — Динисенко; 38 прізвищ з написанням через "Е" Демиденко і 10 — через "И" — Димиденко; 14 — Ар-теменко і 10 — Артименко; 13 — Германенко і 6 — Гирманенко тощо. І, навпаки, замість сподіваного літературного "И" зустрічається місцеве "Е". Двічі — Устеменко і 15 — Устаменко; тричі — Цебуля з варіантами і відповідно 27 — Цибуля, а прізвище Олихвіренко 23 рази написано через "И" і лише один раз через "Е" — Олехвіренко. Таким чином місцева вимова стала відтоді нормою. Для передачі середнього звука між "Е" та "И" писар в окремих полках запровадив спеціальну літеру "Ч//": Пч//лро, Зіновч//ць, Іванч//ць тощо.

Літери "ЬІ" та "И" часто вживались в одних і тих же іменах та прізвищах довільно, зокрема й для розрізнення: Іван Мозыренко, Грицько Мозиренко; Ярема Бобиренко, Жадан Бобыренко; Фесько Борысенко, Конін Борисенко; Максим Рыхличенко, Сергій Рихличенко; Іван Кобыляцький, Іван Кобмляцький і багато інших, які написано підряд. Коли ж вживання "ЬІ" або ж "И" може змінити зміст слова чи надати йому смислового відтінку, писар вживає або першу, або ж другу літеру, як правило послідовно. Скажімо, прізвище "Чорньгй" він без жодного винятку у 106 випадках пише через "ЬІ", щоб не сплутати його з "Чорній". Так само через "ЬІ" подає прізвища "Нагірньш", "Більш", "Сірый", "Рудый" тощо.

У кількох прізвищах, очевидно, помилково, писар вжив

"І" десятирічне після голосних: Кирієнко, Кіяниця, Корсун-скій. Послідовно з початковим "И" пише він прізвища "Ігна-тенко" — 144 випадки, а також саме ім’я Ігнат. Тим часом немає початкового "І" у прізвищах: Сидоренко, Сакович, Саєн-ко, Политика, Ляшенко, Змайлів тощо, які його втратили в сиву давнину — Ясакович, Ясаєнко, Яляшенко, Язмайлів тощо. Понад 10 прізвищ починаються, згідно з українською вимовою, літерою "И", — Яленко, з варіантами — 137 прізвищ, а також Якавець, Яндиченко, Яржищивець, Ярод, Яр-ха тощо. На початку 30-х років XX ст. задля зближення українського алфавіту з російським із правопису і словників невиправдано було викинуто усі слова , що починаються літерою "И". Словник Грінченка їх нараховує до сотні.

Від слова "білий" утворено 240 прізвищ з написанням через деревлянську літеру "Ь//" Бь//лик, Бь//лоштан, і 160 прізвищ через літеру "И": Билик, Билоштан і под, а також 56 прізвищ через букву "Е": Белик, Белан і под. Останні козаки, безсумнівно, з Поліських країв, де написання через "Е" відповідає народній вимові. Таким чином маємо всі підстави і аргументи, щоб заперечити і відкинути теорію авторитетних російських мовознавців про наявність якогось "нового Ь//" навіть у тих наших пам’ятках, що написані водночас з реєстром ("Перло многоцінноє, 1646 р.)¹, а також твердження про якесь нібито сплутування "Ь" з "И", "ЬІ" з "И", що насправді є характерною рисою українського барокового письма і грунтується на живій основі народних говірок і законі розрізнення, навіть одного і того ж слова, якщо воно пишеться підряд двічі. Приміром, сотня Андрйєва і він же Андрий сотник; сотня Зь//нченка, а сам він Зинченко Іван; сотня Бїлецького, а сам він Белецький Іван; сотня Ресчен-кова, а сам він Росченко Петро.

Також, наприклад, і від слова "дід" нараховується 28 прізвищ з літерою "Ь//", 21 прізвище з літерою "И" і навіть одне з літерою "ЬІ" — Дыденко тощо. Отже, деревлянська літера "Ь" з сивої давнини вимовляється на Придніпров’ї як "І", "И", а в північних поліських говірках як дифтонг "ІЕ", а не під наголосом як "Е" — Дедок, Песок тощо, але аж ніяк як російське "Є". Очевидно, в добу Київської держави цей дифтонг був занесений до нашого письма писарями вихідцями з поліських говорів, які не лягли в основу української літературної мови, тому його написання в пам’ятках XVI-XVII є традиційним.

Подібну неоднозначну передачу вимови зустрічаємо в реєстрі і щодо нашої літери "Ф" — "ХВ" "П", "X", "Т". Через наддніпрянське "ХВ" подано 115 прізвищ "Хведоренко", "Хведченко", "Хведорович". І водночас 65 прізвищ зафіксовано через "П" -Педоренко, Педорченко, Педченко, Пединів. Прізвище "Хвесенко" разом із варіантами зустрічається ЗО разів, а також 16 прізвищ — "Олихвіренко", 18 — "Хвиленко". Водночас подано 136 прізвищ "Пилипенко", 57 — "Пархомен-ко", 2 — "Парфіенко", 2 — "Пархвиленко", 1 — "Тіартола" тощо. Отже, наддніпрянське "Ф" вимовляється українцями цих країв, як "ХВ", "П", "X" ще задовго до прийняття християнства, позаяк саме з церковного календаря з’явилися тут імена: Федір, Филип, Филимон, Феофан, Фома, Парфен тощо, і мешканці цих країв вимовляли їх згідно з місцевою артикуляційною традицією щодо вимови грецького "Ф" (фі-ти). До речі, староукраїнське зображення фіти зберігається у реєстрі для позначення українського звука "Ф", про що свідчить вище наведені приклади. Це надто важливий аргумент для доведення, що українська мова в Придніпров’ї сформувалася задовго до прийняття християнства. Водночас у реєстрі зустрічаються і поодинокі написання "Оли-фір""Филип", "Панфіл", а також п’ять прізвищ "Стефанен-ко" і три "Степанович" і часто ім’я "Стефан", "Стефван" тощо, так характерні для західноукраїнських говірок.

Від імені "Фома" утворено 128 прізвищ "Хоменко" із варіантами, і водночас 42 — "Томченко", "Томашенко" і похідних, поширених на західноукраїнських землях і в польській мові.

У прізвищах реєстру часто подибуємо тверде "Р", характерне для говірок Правобережжя. Скажімо, прізвище "Куд-ра" зафіксоване з кінцевим "А" 19 разів, а з прикінцевим "Я" лише один раз "Кудря", а також Кудрявий і Кудравий, Куд-рявченко. Можна нарахувати 18 прізвищ з м’яким "Р" — "Рябий" і 8 — з твердим "Р" — "Рабий", а також 9 з написанням "Ребий".

Зустрічається чимало випадків передачі місцевої йотованої "Ю", "Я" як "Е", "Є", "І". З написанням через "Я" подано 16 прізвищ "П’ятаченко" і 4 через "Е" — "Петигорський", "Петиченко", навіть один раз "Патаченко", а також 15 — "Коляда" з варіантами та 6 "Коледа". 22 прізвища написано "Слюсаренко", "Слюсар" і три "Слісар".

Часто відсутнє пом’якшення приголосних кінцевими йотованими "Я", "Ю" (третя йотована літера "Є" графічно збігається з "Е"). Наприклад: Кияница — 12 прізвищ, Кислица -6, Лисица — 5, Паленица — 1, Копица — 1, Метелица — 1 тощо. Тим часом у похідних прізвищах від цих засвідчено, що кінцевий приголосний міг бути м’яким — Кисляк,-7, Метеля — 1, Лисяненко — 1 тощо.

Важко було освіченим українцям у давнину передавати пом’якшення приголосних як в середині так і в кінці слів, позаяк в різних говірках нашої мови вони й досі вимовляються твердо і м’яко — хлопець — хлопец, говорю — говору, трьох — трох, Пирятин — Пиратин, Цицюра — Цицура, козаць-кий — козацкій тощо.

Усе ж таки окреме графічне зображення чи позначка літери "Ь" у старому українському письмі, зокрема й у реєстрі, зустрічається, і її зрідка вживали писарі, але чомусь і її не хочуть визнати сучасні палеографи і археографи. На сторінках реєстру вона позначаєтьсяі //. Вони воліють нехтувати не тільки м’яким знаком, але й також ще двома українськими літерами — "Й" та "ї", про що мова йтиме окремо.

В "Реєстрі" 1649 року ми виявили сотні слів, у яких в середині і в кінці слів Виговський, як і його сучасники, ставив "Ь" — Андрусь, Василь, Гринь, Івась, Кость, Стась, Ясь, Лесь, Щербань, Мозуль, Сенько, Безштанько, Воронько, Опань-чин, Зіньківський, Лавринь тощо. Приміром, у списку козаків Браславського полку "Ь" подибуємо 85 разів.

Часто зустрічаються в реєстрі прізвища з паралельним написанням ненаголошених "а" та "о" — Богатий — 17 і Ско-робогач разом з похідним, Колаченко — 6, Кочан — 4, Холява — 5 і відповідно — через "а" Багатий — 5, Скоробагач — 10, Калач — 9, Качан 8 тощо. Перші властиві західноукраїнським говіркам, другі — східноукраїнським.

Це ж фонетичне явище маємо і з початковим "О" та "А": Олександренко з варіантами — 3 прізвищ, Ллександренко -12, Овдієнко — 20, Лвдієнко — 6, Онанченко — 24, Лнанченко -6,Оксаків — 3, Лксаченко — 1, Ольшанський — 1, Лльшанський - 1 тощо. Відомо, що "акання" характерне для поліських говорів. Тим часом жодного з поширених прізвищ, які б починалися літерою "А" — Олійник, Онищенко, Олексенко тощо. Водночас зустрічається історичний топонім "Озівський".

У реєстрі подано чимало прізвищ північно-поліських говірок з "аканням" — Вароненко, Гарбаченко, Ганчар, Сара-тина, Шарямет, Кавганенко, лільшанськая, Баришпольчен-ко, Ігатинський. Водночас тут зафіксовано літеру "а", яка у вимові наддніпрянських говірок наближається до "о" — Бон-доренко, Гольченко, Горбузенко, Горкавий, Горкуша, Запо-динець, Самохволенко, Сколозубенко, Хоритон. До речі, 55 прізвищ — Горкавий, Горкуша, Горкавець, Горкушенко і под. подано через "о", і лише один раз "Гаркуша" через "а", що стало літературною нормою. Також у реєстрі нараховується 74 прізвища "Гарасименко" з варіантами, поданими через "а", не рахуючи сотні імен і жодного "Герасименко". Дванадцять написань зустрічається прізвище "Иленко" і лише один раз "Ильенко". До речі, в імені Илля і прізвищі Иленко дуже часто літера "л" подвоюється — Илля.

На сторінках реєстру досить широко відображено місцеву вимову, переважно ненаголошеного "о", а також "у", характерних для південно-західної та північно-західної говірок. Це явище діалектологи і лінгвісти визначають як перехід "о" в "у": Животовський -16 прізвищ, Животувський — 1; Богун — 20, Бугун — 1; Отрощенко — 10, Отрущенко — 6; Полтавець — 2, Пултавець — 4; Соломка — 11, Суломка — 1; Хору-жий — 19, Хуружий — 1; Ярмощенко — 126, Ярмущенко — 1. Зафіксовано й зрівноважене вживання цих форм — Оноприєн-ко — 21 прізвище і Онуприєнко — 10; Удоденко — 3, Удуденко - 2 (самець і самка), Курочка — 1, Куручка — 1; і тільки південно-західного наріччя — Кугут — 4 прізвища.

Приклади місцевої вимови, які відступають від норм сучасного правопису, тобто перехід "у" в "о" — Бовкуненко — 1, Бовконенко — 2; Ворвуль — 2, Ворволь — 6; Цибульченко — 27, Цибольченко — 2; Чепурний — 1, Чепорний — 1; Чугуєвець — 13, Чугоєвець — 1; Щульженко — 10, Шольженко — 2; Обухівський — 3, Обохівський — 1; Проскурненко — 65, Проскорненко — 1 тощо. Як бачимо, говіркові форми наведених вище слів у порівнянні з сучасними літературними, займають незначне місце.

В реєстрі широко відбито варіанти місцевої вимови йотованих — "Я", "Ю", "Є", характерної для південно-західних і північно-західних говірок — Євтушенко — 32 прізвища, Яв-тушенко — 3; Єлецький — 6; Євченко — 3 тощо. Майже пропорційне число маємо у прізвищах — Євхименко — 47, Юхимен-ко — 57. Значно переважає початкове "Я" у прізвищах Ярмо-ленко — 125, Єрмаченко — 12, Єременко — 101. Єременко — 21, Веремієнко — 6; Ященко — 117, Єщенко — 7; Якименко — 80, Єкимович — 1; Ярошенко — 81, Яхненко — 39, Єхненко — 2, одиноке Сценко тощо.

Всі говіркові варіанти відображено у прізвищі, утвореному від імені "Йосип" — Йосипенко — 7, Єсипенко — 13, Юси-пенко — 14, Осипенко — 10. Одначе найпоширенішим було і залишається на західноукраїнських землях варіантне ім’я "Юсько", від якого утворено 116 прізвищ Ющенко. Одне прізвище зустрічається з початковим "І" — Ісупенко. Цю ж вимову подибуємо і в кількох інших прізвищах — Ігатин-ський — 6, Яготинський — 3; Іхненко (Яхненко) — 1, Іценко (Яценко) — 1. Останнє прізвище історики помилково визначають як єврейське. Зустрічаємо й одне Єаценко тощо. Від імені Євген утворено прізвище Гененко.

Маємо також паралельні форми прізвищ з початковим "О" та "Є" — Євсієнко — 23, Овсієнко 5, водночас тільки одну форму Охріменко — 52 і жодної Єфременко, Єрофієнко, /ере-мієнко тощо. В окремих прізвищах зафіксована йотація початкового "А" — Ядаменко, Яртем, Яндрій.

Як на початку, так і в середині слів, у реєстрі зустрічається приставне "В" — 5акуленко — 24 прізвища, Акуленко -1; 5еремієнко — 6; переважно по одному разу — Барбуз, вівчар, 5атаманенко, 5онтоненко, 5орленко, Лурбаненко, 5ульшанський, Радивоненко, Семивон тощо. Також приставне "В" зустрічається і в іменах: Вонтун. Зрідка передано в реєстрі і приставне "Г" — Гуманський, Гандрієнко, Гацен-ко, Госип, Госипенко, Гадей тощо.

В реєстрі, як і в давньому письмі в цілому, згідно з живою вимовою може випускатися літера "Й". Це фонетичне явище відображене в прізвищах та іменах: Прима — 10, прізвищ, Прийма — 11, Гадученко — 2, Гайдученко — 41; Гадарен-ко — 1, Баструченко — 1 тощо.

Тільки зрідка знаходимо в реєстрі оглушення дзвінких приголосних: Глаткий, Медвітьченко, Дутка, Волотько, Ратченко, Тулюпенко тощо. Ця фонетична риса властива південно-західним говіркам.

З погляду сучасного правопису важливо, що писарі послідовно у 170 прізвищах писали префікс "Без -": Безпоясен-ко, Безпосло, Безпечний, Безпальчий, Беззубенко, Безки-щенко, Безкороговний, Безсало, Безсмертинко, Безсокирний тощо. Під час написання префікса "Без -" Виговський і писарі, очевидно, опиралися на польську мову. Тому історично вмотивовано для українського сучасного правопису є написання префіксу "Без -". Префікс "Роз -" також зустрічається, за кількома винятками, в написанні прізвищ козацького реєстру.

Зрідка подибуємо дисиміляцію приголосних, послідовно в імені "Віхтор", "Виггенко", "Ялтинський" тощо, одначе збережено старе написання "Дхоровський".

Буквосполукою "10" в давньому письмі, включаючи й писарів реєстру, і Тараса Шевченка, передавали пом’якшення попередніх приголосних; вона часто відповідала нашому "ЬО". Одначе її в реєстрі важко відчитати, бо вона нагадує зображення літери "Ю": Дюхтюренко, Дьохтеренко, Маґ-льований, Маґлюваний.

З метою розрізнення Виговський часто вдається до чисто формальних літерних засобів, таких, як подвоєння букв, різних форм їх зображення, надрядкових виносних літер -Бовван, Биличченко, Іггровецький, Ічченко, М’яккий, Татар-ринченко, Калиничченко, Олесченко, Олеченко тощо. Написання Чигринченко, Чигиринченко, Чегринченко і подібні відповідали живій вимові українців різних країв. Часто для розрізнення зустрічається подвоєння приголосного "л" в імені "Илля" та в похідному від нього прізвищі "Илленко".

За аналогією до прикметників "Грузьський", "Запорозь-ський", "Забузьський", "Збаразьський", "Завацьський" і подібних утворено й синонім до прикметника "український" прикметник-етнонім "Русьський".

Інколи для розрізнення козаків, що мали однакові імена і прізвища, додавали слово "другий", оскільки по батькові не вживалося: Гапон Великий другий, Іван Качало другий, Іван

Попенко другий. Ця традиція жила в галицьких школах до 1939 року, позаяк по батькові не вживалося.

У старому українському тексті протранскрибованому літерами польського алфавіту, часто подибуємо сплутування окремих українських звуків з близькими до них польськими. Це, зокрема, стосується нашого гортанного звука "Г" /гомоніти, гай, говорити/, якого не знає ні польська, ані російська звукова система. Український гортанний звук "Г" передають в польській мові через національну літеру "X" [ch]. Ця традиція позначилася і на передачі українських імен і прізвищ козацьких реєстрів 1581 та 1649 років. Очевидно, що козаки із реєстру 1649 року, прізвища яких передано замість української літери "Г" через польську "СЬ", були вихідцями із суміжних із Польщею земель, або ж проживали в польському оточенні чи народилися в змішаних родинах. Це ж саме можна сказати і про писарів сотень і полків, які занесли їх до "Реєстру". Тому маємо паралельні написання: Ґанків — Ханків, Галієнко — Халієнко, Ганчич — Хан-чен, Галин — Халинич, Грицьченко — Хрицченко і низку інших, зокрема й Ганенко (Ганненко). — Ханенко.

В зв’язку з останнім написанням цікавим є розглянути прізвище гетьмана Михайла Ханенка². Батько гетьмана, Стефан, ще за козацької доби Петра Сагайдачного служив у Запорозькому війську і потрапив до татарської неволі. Звідти його викупив польський староста, й Стефан одружився з його дочкою. Отже, маємо два аргументи для пояснення етимології написання "Ханенко" — польський і татарський, а також головну причину, чому майбутній гетьман Михайло дотримувався пропольської орієнтації. Для українського шляхтича — християнина чи людини з високою урядовою посадою ім’я "Ханенко" навряд чи було б оправданим. На нашу думку, перша літера його прізвища "Ханенко" є польським варіантом звуку "Г" , яким починаються з два десятки прізвищ реєстру, утворених від "Ганни", "Гані". Адже Михайло був напівполяком і походив з родини, де, мабуть, панувала польська мова. В козацькому реєстрі прізвище "Ханенко" зустрічається один раз — Лаврін Ханенко — серед козаків Білоцерківського полку, краю, де мешкало тоді чимало поляків. Таким чином, вважаємо, що справжнє прізвище Михайла Ханенка і всього роду Ханенків є Ганенко.

Згідно з вимогами мистецтва барокового письма подибуємо в реєстрі чимало неоднозначних, нечітких і невиразних універсальних зображень літер, які можна відчитувати їж дві, три різні букви: А-И-Е, А-Л, У-Ъ, О-СО, П-К, Т-Г. . Ф-Р, Е-Г, Ю-ЙО, ЙО-ГО, МО-ЛЮ, Г-Ч тощо (Губенко -бенко, Кайдашенко — Найдашенко, Федьченко — Редьченко, Гаценко — Яценко, Юсипенко — Йосипенко, Новаченко — Ко-ваченко, Яцько — Янко, Суденко — Чуденко, Супрун — Чупрун, Петро — Питро тощо). Навіть графічне написання двох чи трьох літер в одному слові часто має відмінне зображенні -Царо^ьо^енко, Кучуренко, Шчосчок, Козоризенко, Зезуля тощо. Майстри барокового письма редагували літери так, як в наш час редагують текст, шукаючи синонімів, щоб не повторювалися однакові слова в одному реченні. Таким чином, для барокового письма характерна емблематична мова, індивідуальна форма написання імен, особливо тих, котрі повторюються. З цією метою писарі створюють і використовують розмаїття і багатство форм зображень літер, кущів ; гірлянд букв, зокрема пов’язаних з надрядковим "Р". Усі літери мають по кілька, а окремі (Д, В, Б, Ж та ін.) по кільканадцять графічних зображень. Це ж стосується, хоч і меншою мірою, надрядкових, виносних літер: Н, В, Ц, Д, Т, X. Ж, Л, И, Г, Щ, які інколи не тільки важко, а й неможливо розрізнити і правильно прочитати слово — Швед — Швець. Каракутень — Каракутець, Кулинич — Кулиник, Мамбороден-ко — Майбороденко, Рибець — Рибень, Янко — Яцько, Грицько — Гричко, Водений — Воденик, Левонець — Левонен тощо. Навіть полки мають свої окремі, відмінні зображення окремих літер. їх творив Виговський для відображення закону розрізнення, а також вимог барокового мистецтва. В кінці реєстрів семи полків і однієї сотні знаходимо сім різних підписів і криптонимів генерального писаря, восьмий, на останній сторінці реєстру, ще й польською мовою: Браславський, Білоцерківський, Уманський, Черкаський, Чернігівський -підписи, Київський, Кальницький, Лубенська сотня Миргородського полку.

Свою абетку Виговський та писарі творили на основі церковнослов’янського, грецького, латинського зображення літер, одначе багато з них є витвором власної уяви і мистецького таланту писарів, зокрема Виговського, котрий був на два десятки років молодший за гетьмана та багатьох козацьких старшин, служив писарем у різних канцеляріях. У такий спосіб він майстерно малював національний орнамент /рослинний і геометричний/ імен і прізвищ свого народу, його неповторність, що нагадує декоративне мистецтво, навіть прикмети візерунку східного письма.

Виговський створює літературні ребуси, які можуть вміщати в собі кілька різних за змістом слів, залежно від того, після якої літери у слові буде знесена виносна літера, як поділити словосполуку на слова — Олеченко — Олесченко; — Ос-леченко; Грицькозленко — Грицько Зленко і Гриць Козленко. Він навмисне подає гумористичні прізвища: Бакум Гулець-кая, Федір Ольшанськая, Васько Жуковськая, Матвій Вели-ликий, Федір Воєвоєвода тощо. Непристойних прізвищ зустрічаються одиниці — Пилип Пердимученко, Дупаченко, Ио-лоп, Хамунько. Мистецтво образної передачі прізвищ він, очевидно, здобув у київській колегії.

У живій українській мові завжди багато важила ритмомелодика, римування рядків, слів, як звукового явища. Вони підсилюють ідейне та емоційне звучання слів, їх музикальність, яка обумовлена чіткою вимовою всіх голосних звуків, спрощенням збігу приголосних, привертають пильну увагу слухача, легше запам’ятовуються. В реєстрі можна зустріти римування імен та прізвищ козаків: Іван Баран, Басман, Караван, Мовчан тощо; Івашко Ватажко, Іванець Туболець; Матвій Заморій, Лій, Постій; Павло Давло, Зятько; Василь Дзиль, Протас Мукотряс, Степан Скидан; Водоп’ян; Мартин Литвин, Роман Урван, Улас Крас, Гринець Козинець, Анд-рух Глух, Назар Золотар тощо.

Багато прізвищ, рідше імен передають національну вдачу, народний гумор, дотепність, морально-психологічну та естетичну інформацію про родинні і громадські взаємини наших далеких предків. У багатьох прізвищах впізнаємо жіночу ласку українки, пестливі виражальні засоби української мови: Квіточка, Охонько, Золотко, Зозулька, Писанка, Голубчик, Чудомій, Зірка, М’якенький, Смачний, Цибулечка, Бочечка, Діжечка, Каченя, Соменя, Руденький, Іванець, Іванчик, Матвієць, Лук’янець, Батькуненко тощо. Особливої материнської ніжності і любові сповнені імена їх синів:

Яременонько, Никинонько, Зелененький, Іваноньченко, Ку-рилонько, Тимочко тощо. Перераховані форми імен навряд чи можна зустріти в давньому письмі, хіба що в записах народних пісень XIX ст. Мелодійністю української мови захоплювався французький офіцер і дипломат у Варшаві П’єр Шевальє, котрий 1645 року командував загоном козаків, що брали участь в облозі Дюнкерка. В своїх записках "Історія війни козаків проти Польщі" (Париж, 1663, 1668) він пише: "Мова козаків дуже ніжна і сповнена пестливих виразів та надзвичайно витончених зворотів"³.

Мистецьке барокове письмо було великим імпульсом для словотворення, збагачення фонетичних афіскально-суфік-сальних засобів української мови тієї доби, який, на наш погляд, був багатший і вищий, ніж сьогодні. Скажімо, в реєстрі можна нарахувати до шести десятків форм і варіантів прізвищ, утворених від слова "ніс" /до речі, саме "ніс" у порівнянні з іншими частинами тіла вважався найбільшою окрасою середньовічної знаті/, що свідчить про могутні словотворчі можливості української мови в давні часи: Ніс, Безніс, Гарбоніс, Кривоніс, Лупиніс, Ломоніс, Нетриніс, Пе-ребийніс, Носач, Красноносенко, Носуля, Носицький, Кир-нус, Широносенко...

Приміром, від імені "Григорій" утворені такі прізвища: Гриценко, Грищенко, Гриньченко, Гриненко, Григоренко, Григоревич, Григоєнко, Григорець, Григір, Григорієвич, Григорів, Григорневич, Григорович, Гриневич, Гриненьчен-ко, Гринець, Гринька, Гринцев, Гринців, Гринютенко, Гри-нященко, Гринь, Грисенко, Грихненко, Грицаченко, Грицев, Грицененко, Гриценків, Гриценченко, Грицина, Грицівчен-ко, Грицютенко, Грицькевич, Грицьків, Гриківський, Гриць-ко, Грицькович, Грицюта, Грицьченко, Гричас, Гриченко, Гричкань, Гричків, Гричченко, Гришаєвич, Гришаєнко, Гри-шай, Гришенко, Гришів, Гришків, Гришко, Гришкович, Гри-шук, Грищанко, Грищенко, Гришин, Гришчишин, Григорієвич. Подібних варіантів прізвищ, утворених і від інших слів, надто багато, вони зустрічаються на всіх сторінках реєстру досить рівномірно.

Можна ілюструвати місцеві говіркові фонетичні риси української мови початку XVII ст. десятками і сотнями інших прикладів — Зозуля, Зазуля, Зезуля, Зезюля, Дзедзуленко, Чайка, Чайченко, Чийка тощо.

Реєстр сповнений багатством синонімики живої української мови, різних варіантів місцевих говірок: тут і Балакало, і Говір, і Гутаренко, і Розмова, і Повідайло, і Штокало, і Говоруха, і Дзекало, а також Непитайло, Глагольченко, Пус-тогвар тощо і подібні гнізда від інших слів.

Важливо, що в козацькому документі зафіксовано сотні унікальних прізвищ, утворених від займенників, прислівників, словосполучень, особливо вигуків. Ставши прізвиськами, а згодом і прізвищами, вони одержали форми відмінювання, інколи змінили й наголос. Прізвища займенникового походження: Аз /можливо, утворене від церковнослов’янської букви "Аз"/, Нетенко, Нічоговський, Себтій, Тебеченко, Тенетенко, Тикаєнко, Тотій, Товаряцький, Чомак, Чомгачен-ко, Чомкало, Чомлежний, ІІІокаленко, Штокаленко тощо.

Авторитетний дослідник сучасної української антропонімії Юліян Редько зазначає, що "прізвищ, які виникли з прислівників, усього кілька"⁴. Тим часом у реєстрі їх можна нарахувати понад два десятки: Невгад, Нема, Нетреба, Нет-ребенко, Пододня, Раз, Теперенко, Тутака, Тутченко, Тутен-ко, Ломакатрохий, Дупера, Нетераз /полонізм/, Троханенко.

З точки зору історії української мови особливо цінним є ряд прізвищ, утворених від вигуків. Як пише Редько, прізвища відвигукові також рідкісні у нашій антропонімії⁵. Адже вигуки морфологічно не розкладаються, вони не мають лексичного значення, граматичних категорій. Як слова прадавньої української звукової системи, вигуки разом з інтонацією, іноді й мімікою, жестами виражають емоції українця, не називаючи їх, відтворюють нечленороздільні національні звуки. Вигуки в мові виступають замінниками речень. У школі вивчають тільки ті слова, які є спільними для східнослов’янських та індо-європейських мов, але чомусь замовчують ті слова і мовні явища, котрі є виключно національними. У реєстрі відвигукових прізвищ (прізвиськ) нараховується близько п’яти десятків: Бемкало, Галакало, Гайда-моренко, Гакало, Гейганко, Генаколо, Гивканенко, Гетькало, Гогокало, Гойченко, Гойда, Гопкало, Гоця, Гупало, Ґеґун, Ґвалт, Ґонґало, Какаріченко, Кукуріко, Дзень, Охонько, Та-радара, Тарарам, Таратута, Уханенко, Хихаленко, Цись, Чук,

Шелеп, Шмигельський тощо. Кілька прізвищ утворено і від часток, які можна визначити як вигуки: Хай, Нехайко, Нехай-ський, Тільченко і двоє сполучників — Кобиз, Якало тощо.

До прізвищ (прізвиськ), утворених від вигуків, слід зарахувати й такі слова та словосполуки, що виражають старовинні привітання, прощання, здивування: Божеборонь, Мо-либог, Простебіг, Здоровко, Батькуненько, Добродій тощо. Подібні прізвиська надавалися людям, які часто без потреби повторювали згадані слова.

Щодо історії виникнення та поширення південно-східної говірки в Середній Наддніпрянщині вчені висувають різні думки, існують неоднозначні погляди, оскільки його діалектні риси в давніх пам’ятках виявляються скупо, найменше. Яскравіше вони простежуються в дрібних документах переважно з початку XVII ст.⁶ Тим часом козацький реєстр щедро виявляє майже всі говіркові риси цього діалекту, поряд із діалектними особливостями південно-західної та північної говірок. У середньовіччі землі середньонаддніпрянських говірок у діалектному відношенні були більш строкатими. Це пояснюється дозаселенням Середньої Наддніпрянщини, значним припливом у ці краї населення з південно-західних і північних етнічних територій. Про це яскраво і переконливо свідчать імена та прізвища козацьких полків. Отже, маємо документальні аргументи і всі підстави характеризувати повнокровне життя південно-східного наріччя в давні часи.

Властиві українцям прізвища та імена з козацького реєстру 1649 року, мізерна кількість іншомовних імен (національне походження козака слід визначати не за прізвищем, а за хрещеним ім’ям), наявність на всій території держави суфікса -енко, який є візитною карточкою українця і сьогодні. І складав він тоді 60%* від загального числа козацьких прізвищ, назви сіл, містечок, міст, річок, та рівномірне вживання повсюдно справді притаманних українцям імен та прізвищ, все це переконливо і незаперечно засвідчує етнічну однорідність і давнє закорінення українців у Наддніпров’ї та інших наших етнічних землях, що сягає далеко поза історичну добу Київської Русі. Хоча "Реєстр" складали на землях Наддніпрянської України, він зберіг дуже багато імен та прізвищ, які і досі живуть у найвіддаленіших західноукраїнських селах і містах. І після втрати княжої держави український народ відчував свою політичну єдність, однорідність. Його єднала історія і культура Київської держави і пізніших часів, православна віра, мова, психологія, звичаї, пісня, чесна хліборобська праця, яку він захищав віками від нашестя своїх сусідів. Він віками був господарем на своїй землі і мріяв про відродження своєї суверенної держави.

Отож, маємо надто важливий доказ — національний паспорт, щоб заперечити великодержавні шовіністичні російські та польські "теорії", починаючи від Михайла Погодіна, Олексія Соболевського, Францішка Равіти-Гавронського та Людвіга Кубалі й їхніх учнів, включаючи наших сьогоднішніх доморощених, хто пише про начебто запустіння наддніпрянських просторів після татаро-монгольської навали 1240 року аж до ХІV-ХV століть і прихід сюди українців з-під Карпат, які начебто дали нашій державі тільки своє ім’я. Деякі з них намагаються "доводити", що внаслідок Переяславської Ради 1654 року росіяни вернулися на свої прадідівські землі. В українській істориографії проти цих псевдона-учних висновків рішуче виступив автор "Історії русів" Григорій Политка, Михайло Максимович і, зокрема, Тарас Шевченко:

...Кажуть, бачиш, що все то те

Таки й було наше,

Що вони тілько наймали

Татарам на пашу

Та полякам... Може й справді!

Нехай так і буде!

Так сміються з України

Стороннії люде!

("Стоїть в селі Суботові")⁷

Вісімдесят тисяч національних імен та прізвищ (а насправді майже півмільйонного населення), які вимовляються щохвилини впродовж багатьох століть — це основна частина словникового багатства національної мови. Реєстр нараховує понад п’ять тисяч слів. їхній неповторний фонетичний і

музичний ритмічний лад, могутня словотворча сила, граматичні закони і чіткі форми зайвий раз доводять, що українська мова тих часів була давно впорядкована, живилася місцевими говірками, зрідка й чужоземним запозиченнями, була однією з найбагатших і наймелодийніших у світі. Так твердив 1657 року турецький мандрівник Елія Челебі, який в той час подорожував по україні. Він писав: "Українці -стародавній народ, а мова їхня багатша і всеосяжніша, ніж перська, китайська, монгольська і всілякі інші"⁸.

Козацький реєстр 1649 року спростовує голослівні вигадки про те, що українська мова виникла у XIV-XVI ст., зокрема, її лексичний склад. На цю добу начебто припадає й становлення української народності. Такі довільні "теорії" російської та совєтської мовознавчої та історичної науки навмисне заплутували і спростили саму проблему утворення українського етносу та його мови, зв’язавши їх чомусь з добою зміцнення Московської централізованої держави і утворення російської народності. У цей час існують інші народи — польський, чеський, болгарський — наші сусіди, а українці і білоруси тримаються начебто на рівні населення.

Цей загальнонаціональний диктант, який складався з імен, прізвищ, місць народження, можна вказати й десяти-річ-кінця XVI — перших двох XVII ст. — зрідка інших родових понять, український народ виконав на "відмінно", не пропустивши жодної літери, жодного складу, розкривши всі звукові й словотворчі закони рідної мови в цілому від Дністра до Дінця і значно далі (Русин, Волинець, Поліщук, Подолян, Покутняк, Полянин, Забузький, Галицький, Дінець). Тому цей документ — виняткове і єдине в своєму роді джерело, яке відобразило в один час мову української нації на великих просторах Української козацької держави.

Вплив фонетичного козацького барокового письма на утвердження фонетичного правопису української мови мав свої плідні наслідки в наступні два сторіччя. З українським фонетичним письмом жорстоку боротьбу вів російський царат, видаючи проти нього свої таємні і відкриті укази і циркуляри. Іван Франко наголошував, що фонетичне письмо є однією з найхарактерніших ознак національної літератури, його органічного зв’язку з живою мовою народу, тоді як історично-етимологічний правопис втілює в собі схоластичність книжності письменників і вчених, що цуралися мови рідного народу. І в наші дні в Україні й поза її межами є спроби "москвофілів", агентів Росії відродити історико-ети-мологічний правопис в його російському варіанті, щоб завадити культурному будівництву. Й наші доморощені академіки голослівно заявляють, що начебто в часи Хмельницького не було української мови, що реєстр складено чужою мовою і його треба перекладати українською. Як же тоді перекласти українською мовою імена та прізвища козаків: Тараса Шевченка, Василя Симоненка, Івана Світличного, Левка Лук’яненка, Довженка, Квітки, Куліша...

Козацький "Реєстр" 1649 року чи не перша серйозна пам’ятка живої національної мови, в якій за півтора сторіччя до Івана Котляревського зафіксовано понад п’ять тисяч добірних, вишуканих слів рідної мови, її історичний дух. Він засвідчив багатовікове існування неповторної національної звукової системи, відображеної в сотнях дохристиянських імен.

* Сьогодні в цих же краях Наддніпрянщини внаслідок русифікації, денаціоналізації, голодоморів, переселень, воєн суфікс -енко за підрахунками Юлія Редька впав до 25%.

¹ Медведьев Ф.П. Історична граматика української мови. Харків, 1955.С. 43, 88, 105-108.

² Див.: Дзира Ярослав. Михайло Ханенко // Гетьмани України. К., 1991. С. 95.

³ Шевальє П’єр. Історія війни козаків проти Польщі. К., 1960. С. 49.

⁴ Редько Ю.К. Сучасні українські прізвища. К. 1966. С. 180.

⁵ Там само. С. 181.

⁶ Жилко Ф.Т. Нариси з діалектології української мови. К., 1991. С. 19.

⁷ Тарас Шевченко. Повне зібрання творів у шести томах. Т. 1. К., 1963. С. 307.

⁸ Челеби Єлия. Книга путешествия (Извлечения из сочинения турецкого путешественника XVII века). Вып. І. Земли Молдавии и Украиньї. М., 1961. С. 329.